Шановні учні! На цій сторінці ви отримуєте уроки з історії. Уроки розписані за розкладом, який є у вас в щоденнику. Нижче ви бачите дату, клас, тему і сам урок.

Якщо ви засумуєте, відкривайте підручник і читайте наперед, тому що історія - це завжди цікаво і не складно. Успіхів і до зустрічі!

Листайте і знаходьте свій урок

Діти! Я вас дуже прошу навчатися разом із відеоуроками по телебаченню! Навіть якщо ми вже вивчили тему, повторіть її, переглянувши урок.

ВІДКРИВАЙТЕ ВІДЕОУРОКИ І НАВЧАЙТЕСЯ

Всі відповіді, а також питання, які вам незрозумілі, ви можете надсилати на мою поштову адресу markova201011@gmail.com а також в Інстаграм і Фейсбук

******************************************************
28. 05. 2020 четвер

10 клас. Всесвітня історія

Узагальнення до розділу «Друга світова війна»

1. Масштаби та жертви війни

Друга світова війна (1939–1945) стала тяжким випробуванням для всіх її учасників. Війна охопила всі сфери діяльності — від військово-економічної до моральної та духовної. У найбільш кровопролитну в історії людства війну було втягнуто 4/5 населення світу. Десятки мільйонів убито, поранено, скалічено. Втрати цивільного населення сягали половини загальних втрат (для порівняння: у Першу світову війну — 5 %).

2. Причини й наслідки Другої світової війни

Основною причиною війни була агресивна сутність політики країн «Осі». А. Гітлер розв’язав війну в Європі в той час, коли Японія уже вела війну в Азії, переважно проти Китаю. До осені 1939 р., коли розпочалася війна в Європі, уже загинули мільйони китайців. Створена за підсумками Першої світової війни Версальська система була недосконалою та несправедливою щодо Німеччини. Ситуація погіршилася внаслідок світової економічної кризи 1929–1932 рр.

Намагання зіштовхнути, з одного боку, комунізм і націонал-соціалізм, а з іншого — нацизм і західні демократії завадило створенню антигітлерівської коаліції. Друга світова війна завершила період розвитку, який розпочався в 1914 р.

3. Характерні ознаки Другої світової війни

Расовий характер війни Німеччини (Голокост, винищення ромів, плани й дії щодо фізичного винищення слов’ян та інших «расово неповноцінних», з погляду нацистів, народів).

Загальна мобілізація населення.

Масове переведення економіки на військові рейки, зумовлене економічною блокадою та війною на морі, у повітрі й на суші. Використання всіх засобів пропаганди для підтримання й зміцнення морально-бойового духу військ і цивільного населення. У бойових діях брали участь не тільки військові, а й цивільне населення.

Жертвами повітряної війни, масових розстрілів заручників, помсти за дії партизанів були представники всіх верств населення.

Використання бойових засобів не стільки для знищення живої сили й техніки противника, скільки для знищення його військового потенціалу, незалежно від того, про що йдеться, — про матеріальні цінності чи про людей. Уперше за всю історію партизанська боротьба набула масового характеру й небаченого розмаху.

4. Політичні аспекти війни

Створення єдиного фронту боротьби з нацизмом у роки Другої світової війни — антигітлерівської коаліції стало безпрецедентним політичним досягненням свого часу. Союзників об’єднувало розуміння, що злу треба протистояти спільно, не шкодуючи сил.

Новим явищем став рух Опору, що об’єднав політичні сили, які в мирний час часто конкурували. Протилежністю руху Опору був колабораціонізм. Усі без винятку союзні держави виконали свої зобов’язання. Уступивши у війну в різний час, вони спільно переможно її завершили, не допустивши жодних сепаратних домовленостей.

У 1945 р. з метою забезпечення миру, підтримки багатопланового міжнародного співробітництва, сприяння згуртуванню світової спільноти перед новими викликами й загрозами була створена Організація Об’єднаних Націй (ООН).

Війна залишила жахливий та болючий слід в історичній пам’яті народів незалежно від того, виграв чи програв цей народ війну. Нюрнберзький та Токійський судові процеси започаткували створення міжнародної правової системи для покарання воєнних злочинців, незважаючи на

посаду, яку вони обіймали на момент скоєння злочину.

5. Результати війни

Країни-агресори (нацистська Німеччина, фашистська Італія та мілітаристська Японія) були розгромлені спільними зусиллями Об’єднаних Націй. Нацистська ідеологія та її носії визнані злочинними й засуджені Нюрнберзьким трибуналом.

Друга світова війна порушила рівновагу сил на планеті й на десятиліття визначила політичні процеси в Європі й Азії. Війна поклала край спробам Німеччини та Японії домогтися статусу великих держав.

У результаті війни зросла потужність і посилився вплив СРСР і США. Європа втратила довоєнний статус політичного, економічного й інтелектуального центру світу; у політичному сенсі після війни світ став біполярним. Війна істотно вплинула не тільки на природне відтворення населення, а й на його міждержавну та внутрішню міграцію. Зокрема, прихід до влади націонал-соціалістів і розпочата ними підготовка до війни спричинили масове переселення людей з Німеччини й інших європейських держав до країн Північної та

Латинської Америки, Африки, Австралії. Після війни розпочався розпад світової колоніальної системи.

6. Уроки Другої світової війни

Жодна держава не може гарантувати свою безпеку, використовуючи безпеку інших країн. Ідеологічні розбіжності та взаємні підозри, ілюзорні надії «умиротворити» агресора за рахунок інших не повинні переважити усвідомлення необхідності вироблення спільного стратегічного інтересу й здатності захистити його колективно. Війну легше не допустити, аніж потім приборкати. Найдієвіший спосіб приборкання агресії — об’єднання зусиль і взаємодопомога.

10 клас. Громадянська освіта

Європейський вибір України

Починаючи з вступу України до Ради Європи у 1965 р.,
Головними напрямками співробітництва є:
• конституційна реформа та функціонування демократичних інституцій;
• зміцнення демократичного управління та реформа місцевого самоврядуванням, у тому числі децентралізація;
• реформа судової системи;
• реформа системи кримінальної юстиції та реформування правоохоронних органів;
• завершення процесу створення суспільного телебачення;
• боротьба з корупцією;
• забезпечення виконання Україною рішень Європейського суду з прав людини;
• реформування виборчого законодавства;
• імплементація законодавства у відповідності до стандартів Ради Європи на основі принципів верховенства права та прав людини;

• увесь спектр захисту прав людини.

Відповідно до Статуту Ради Європи наша країна представлена в усіх трьох головних органах Організації: Комітеті міністрів, Парламентській асамблеї та Конгресі місцевих і регіональних влад.
У Комітеті міністрів Ради Європи нашу державу представляє Міністр закордонних справ України. Участь України в повсякденній роботі Комітету, його комітетів та експертних груп забезпечується Постійним представництвом України при Раді Європи.
У Парламентській асамблеї (ПАРЄ) наша країна представлена Постійною делегацією Верховної Ради України у складі 24 народних депутатів (12 основних членів та 12 їх заступників). До складу делегації України в Конгресі місцевих і регіональних влад Ради
входять 24 представники України — обрані представники органів місцевого самоврядування.
Співробітництво України з Європейською Комісією «За демократію через право» (Венеціанська комісія) є сталою й ефективною формою використання науково-експертного потенціалу Ради Європи з метою удосконалення національного законодавства у відповідності до європейських стандартів. За роки свого існування Венеціанська комісія підготувала близько 160 висновків та експертних оцінок щодо законопроектів і законів України. Україна приєдналась до ОБСЄ в січні 1992 р., а в листопаді 2010 р. Рада Міністрів ОБСЄ одностайно ухвалила рішення про головування України в ОБСЄ у 2013 р., що стало визнанням ролі нашої держави у зміцненні безпеки і стабільності як у європейському регіоні, так і за його межами.

Україна заявила ще у своїй Декларації про державний суверенітет. У 1994 р. між Україною та Європейським Союзом було підписано Угоду про партнерство та співробітництво, яка поклала початок співпраці з різноманітних політичних, економічних, торгових, військових, культурних, освітніх та інших питань. Вона вступила в силу в 1998 році й діяла впродовж наступних десяти років.
У 2002 р. Україні було надано спеціальний статус сусіда, який передбачав певне полегшення візового режиму. У 2003 р. Президент України Леонід Кучма проголосив про прагнення України підписати Угоду про асоціацію з Європейським Союзом, розпочавши таким чином процес євроінтеграції. Наступного року Європейська Комісія прийняла План дій Україна-ЄС, спрямований на поглиблення співпраці в таких сферах, як енергетика, транспорт, навколишнє середовище, полегшення візового режиму тощо. Процес євроінтеграції був визначений пріоритетом для зовнішньої політики України Президентом України Віктором Ющенком, й у 2007 р. розпочались переговори між Україною і Єврокомісією про підписання нової Угоди про асоціацію між Україною і ЄС, а у 2008 — про Поглиблену та всебічну зону вільної торгівлі як частини Угоди про асоціацію.
У 2009 р., після завершення дії Угоди про партнерство та співробітництво, Україна розпочала діяльність у рамках ініціативи «Східне партнерство», про яку ми розповідали вище.
Вступивши на пост Президента України у 2010 р., Віктор Янукович спочатку продовжив рух у напрямі євроінтеграції. Того ж року представники України отримали статус спостерігачів у програмах ЄС та змогли входити до керівних органів комітетів тих програм, яким Україна надаватиме фінансову підтримку, а наступного року Україна приєдналася до Європейського енергетичного співтовариства.
Нарешті, у 2012 р. було погоджено текст Угод про асоціацію й про поглиблену та всебічну зону вільної торгівлі. У грудні цього ж року Рада закордонних справ Євросоюзу схвалила висновок щодо України, у якому висловив готовність підписати Угоду про асоціацію між Україною та ЄС на саміті Східного партнерства у Вільнюсі в листопаді 2013 р. за умови, що Київ продемонструє прогрес у демократичному реформуванні.
Угода про асоціацію була підписана Президентом України Петром Порошенком у 2014 р., але процес її ратифікації завершився лише в 2017 р. Це великий документ, який налічує понад тисячу сторінок і складається з преамбули, семи частин, 43 додатків та 3 протоколів.
Угода про асоціацію за своїм обсягом і тематичним охопленням є найбільшим міжнародно-правовим документом за всю історію України та найбільшим міжнародним договором з третьою країною, коли-небудь укладеним Європейським Союзом. Вона визначає якісно новий формат відносин між Україною та ЄС на принципах «політичної асоціації та економічної інтеграції» і слугує стратегічним орієнтиром системних соціально-економічних реформ в Україні. Передбачена Угодою поглиблена й всеохоплююча зона вільної торгівлі між Україною та ЄС визначатиме правову базу для вільного переміщення товарів, послуг, капіталів, частково робочої сили між Україною та ЄС, а також регуляторного наближення, спрямованого на поступове входження економіки України до спільного ринку ЄС.
На створення Поглибленої та всеохоплюючої зони вільної торгівлі відведено десять років з дати набрання чинності Угоди про асоціацію.

Це вимагає від України проведення низки реформ:
• реформи державної служби для забезпечення успішного проведення інших реформ й уникнення саботажу з боку чиновників;
• реформи антикорупційного законодавства;
• дерегуляційної реформи, що має на меті покращити бізнес-клімат та заохотити інвестиції;
• податкової реформи, спрямованої на спрощення адміністрування податків і зниження податкового тиску на підприємців.

Важко переоцінити значення Угоди про асоціацію для України. Вона відкриває нові перспективи для співробітництва України з іншими державами світу, економічного розвитку, підвищення соціальних стандартів, зміцнення безпеки нашої держави, а Поглиблена та всебічна зона вільної торгівлі означає лібералізацію руху товарів і послуг, капіталу та робочої сили.

27. 05. 2020 середа

10 клас. Історія України

Тема уроку "Українські військові діячі в Другій світовій війні" - стор. 253 - 254

ВІДЕО

Ігор Сікорський

Іван Кожедуб

Амет Хан Султан

Олексій Берест

25. 05. 2020 понеділок

10 клас. Громадянська освіта

Тема уроку "Система безпеки. Урядові й неурядові міжнародні організації" - стор. 226

СДАЙТЕ МЕНІ, БУДЬ ЛАСКА, ПРЕЗЕНТАЦІЇ за 7. 05!!!

Систему міжнародної безпеки було створено з метою забезпечення та посилення безпеки міжнародної спільноти. Її можна розглядати як:

• політику, спрямовану на забезпечення міжнародної безпеки та гарантії миру;

• забезпечення економічних, політичних, соціальних, військових, міжнародних відносин, що сприяють захисту від зовнішніх загроз та виключають можливість виникнення конфліктів;

• умови, необхідні для забезпечення суверенітету держав, рівноправних міжнародних відносин;

• метод захисту безпеки громадян, суспільства та національних інтересів держав.

Ефективність системи міжнародної безпеки залежить від політики її забезпечення, існування сукупності міжнародних, державних і громадських інститутів та засобів забезпечення безпеки.

Суб’єктами міжнародної безпеки є держави й міжнародні організації, що беруть участь у виробленні норм міжнародного права в цій галузі. Об’єктами, відповідно, виступають народи, громадяни різних держав, відповідні організації та інститути, держави, людство загалом.

Сучасна система міжнародної безпеки побудована на таких принципах:

• універсальний характер, однаковий рівень безпеки для всіх країн;

• розширення міжнародної співпраці в забезпеченні безпеки;

• об’єднання зусиль для усунення агресії й унеможливлення причин її виникнення;

• застосування різноманітних засобів підтримання миру;

• довіра, прозорість світової політики, системність безпеки.

Меті забезпечення миру в усьому світі слугують організації, що сприяють створенню систем колективної безпеки та об’єднання збройних сил різних держав. Прикладом такої організації є НАТО. Крім того, функцію забезпечення миру виконують миротворчі збройні сили ООН, так звані «блакитні шоломи». Сьогодні держави не є єдиними учасниками міжнародного політичного процесу. Крім них, учасниками цього процесу виступають міжнародні урядові та неурядові організації.

Міжнародні урядові організації утворюються двома чи більше країнами, представники яких регулярно зустрічаються, щоб погодити свої інтереси й виробити плани та принципи спільних дій. Держави добровільно приєднуються до таких організацій. І хоча формально виконання рішень таких організацій — справа доброї волі уряду кожної окремої країни, деколи міжнародні організації змушують своїх членів дотримуватися прийнятих рішень, навіть якщо вони суперечать їхнім інтересам. Найвпливовішою всесвітньо відомою міжнародною організацією є Організація Об’єднаних Націй (ООН). Статут проголошував рівноправність усіх людей, повагу прав людини й основних свобод. Згодом цей розділ було доповнено Декларацією прав людини.

ООН охоплює багато інших організацій і фондів, які опікуються різними проблемами, що стоять перед людством. Так, мета Міжнародної Організації Праці (МОП) — сприяти забезпеченню принципів права й рівності в галузі праці, у тому числі рівності чоловіків і жінок, а також сприяти розвитковісоціального забезпечення. ЮНЕСКО — Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури — намагається вкоренити в людській свідомості ідеї захисту миру на осеві освіти, культури й комунікацій. ЮНЕСКО опікується відбудовою шкіл у країнах, розорених війною, та захистом пам’яток культури.

В Україні діють такі установи ООН: Програма розвитку ООН (ПРООН), Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ), Фонд народонаселення ООН (ЮНФПА), Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ), Міжнародна організація з міграції (МОМ), Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБООН), Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ), Міжнародна організація праці (МОП) та Програма ООН-СНІД в Україні (ЮНЕЙДС). У країні також діють асоційовані організації ООН, як-от Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Світовий Банк. Ці установи працюють у різних сферах і мають їхні власні стратегії, але їх об’єднує загальна стратегічна ціль: допомогти народу України побудувати краще майбутнє для країни.

Важливою європейською організацією вважають Раду Європи (РЄ) — міжурядову організацію, утворену в травні 1949 р. в Лондоні. Головними органами РЄ є Комітет Міністрів закордонних справ країн-членів Ради Європи та Консультативна Парламентська Асамблея.

При Раді Європи функціонують Європейська Комісія з прав людини, Європейський Суд з прав людини, Європейський Центр Молоді, Європейський Молодіжний Фонд, Інформаційний Центр охорони природи. Основні органи Ради Європи розміщені в Страсбурзі (Франція).

У листопаді 1995 р. Україна стала 37-м членом Ради Європи. Після вступу до РЄ в Україні піднялось на новий рівень питання дотримання прав людини, введено інститут спеціальних уповноважених з прав людини на місцях, розпочався процес приведення законодавства у відповідність до європейських конвенцій.

Однією з найвпливовіших міжурядових організацій у світі є Організація Північноатлантичного Альянсу — НАТО, що було створене у квітні 1949 р. До його складу ввійшли 9 європейських (Велика Британія, Бельгія, Данія, Ісландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія і Франція) і дві північноамериканські держави (Канада і США). З 2009 р. до складу НАТО входить який ознаменувався створенням Ради Північноатлантичного Співробітництва (РПАС). 23 лютого 1992 р. відбувся перший візит Генерального секретаря НАТО М. Вернера до Києва, внаслідок якого Україна була офіційно запрошена до участі в цій Раді на постійній основі. У 1994 р. Україна першою із країн СНД приєдналася до програми НАТО «Партнерство заради миру», а в 1998 р. указом Президента

України було затверджено офіційну програму співробітництва з НАТО. Україна вже тривалий час є особливим партнером НАТО. З 1992 р. українські національні підрозділи беруть участь у колективних операціях з підтримання міжнародного миру та безпеки. Вони пройшли окрему якісну військову підготовку разом із силами Альянсу. Коли почалася збройна агресія Росії, то ті підрозділи, що пройшли школу міжнародних операцій з підтримання миру і безпеки, демонстрували відчутно кращу боєготовність і зазнавали менших втрат.

Домашнє завдання: СДАЙТЕ МЕНІ, БУДЬ ЛАСКА, ПРЕЗЕНТАЦІЇ за 7. 05!!!

20. 04. 2020 середа

10 клас. Історія України

Тема уроку "Завершення Другої світової війни. Ціна перемоги" - стор. 246

Я чекаю на таблицю за 13. 05!

У чому полягає внесок українського народу в перемогу над нацизмом

Останньою сторінкою радянсько-німецької війни була Берлінська операція, у якій узяли участь війська двох Білоруських та Першого Українського фронтів загальною чисельністю понад 2,5 млн військовослужбовців. Після перемоги над нацистською Німеччиною 8 травня 1945 р. СРСР приєднався до війни проти Японії. 9 травня 1945 р. у Берліні в присутності радянських, американських, англійських і французьких представників було підписано акт про беззастережну капітуляцію Німеччини. 2 вересня 1945 р. на борту американського авіаносця «Міссурі» молодий генерал – українець Кузьма Дерев’янко поставив свій підпис від імені

Радянського Союзу під Актом капітуляції Японії. Друга світова війна закінчилася.

На боці Об’єднаних Націй воювали українці у складі армій Великої Британії та Канади (45 тис. осіб), Польщі (120 тис.), СРСР (7 млн), США (80 тис.) і Франції (6 тис.). Понад 2,5 млн українців були нагороджені радянськими та західними медалями й орденами, більше ніж 2 тис. стали Героями Радянського Союзу, з них 32 – двічі, а Іван Кожедуб – тричі.

Радянсько-німецький театр воєнних дій з 22 червня 1941 р. став найважливішим у Другій світовій війні і залишався таким до кінця. Двічі, із заходу на схід, а потім у зворотному напрямку по українській землі перекочувався фронт. Усе, що можна було вивезти, вивозила та сторона, яка відступала. Усе, що не можна було вивезти, нищили або робили непридатним для користування.

На території України було знищено 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тис. сіл, 16,5 тис. промислових підприємств. Матеріальні втрати СРСР становлять до 40 % сукупних втрат, заподіяних усім учасникам Другої світової війни разом узятим. Матеріальні втрати України дорівнюють приблизно 40 % загальносоюзних втрат. Співвідношення цих цифр висуває Україну на сумне перше місце серед країн, які матеріально постраждали від війни.

Чисельність населення УРСР скоротилася з 41 млн 657 тис. осіб на червень 1941 р. до 27 млн 382 тис. на початок 1945 р., тобто на 14 млн 275 тис. Більшу частину скорочення – близько 9 млн осіб – становлять безповоротні втрати: фронтові втрати військовослужбовців, мобілізованих на території УРСР у Червону армію, втрати учасників руху Опору, втрати цивільного населення під час боїв і бомбардувань, через голодне виснаження та епідемії, від цілеспрямованого нищення окупантами військовополонених, геноциду євреїв і ромів. Частина

людей, евакуйованих у східні регіони СРСР і вивезених до Німеччини, не повернулася на батьківщину.

Працюємо з документом 1 на стор. 247, виконуємо завдання до нього

Які ухвали Тегеранської та Ялтинської конференцій стосувалися майбутнього України

Підсумки війни і післявоєнний світовий устрій визначили спільні дії країн антигітлерівської коаліції, передусім на Тегеранській і Ялтинській (Кримській) конференціях.

Вінстон Черчилль на Тегеранській конференції 1943 р. запропонував визнати кордоном між СРСР і Польщею лінію Керзона. Вона більш-менш відповідала етнографічному розмежуванню Польщі, України і Білорусії. Як компенсацію за Західну Україну і Західну Білорусію, які мали відійти до СРСР уже на основі домовленості лідерів Об’єднаних Націй, прем’єр-міністр Великої Британії готовий був віддати Польщі спадщину середньовічної королівської династії П’ястів. Це були території, на яких проживало багато поколінь німецького населення: Східна Пруссія, За хідне Помор’я з Данцигом, Верхня Сілезія.

Остаточно питання про кордони Польщі було розв’язане в лютому 1945 р. на Ялтинській (Кримській) конференції глав трьох держав. Міцність нового кордону по лінії Керзона

було забезпечено грандіозними депортаціями, здійсненими з ініціативи Сталіна. Німців виселили з усіх земель, що відходили до Польщі й Чехословаччини. Були здійснені також

масові переселення вздовж лінії Керзона: поляків – із території західних областей УРСР до Польщі; українців – із території Польщі до УРСР. У Польщі залишалися старовинні українські землі на захід від лінії Керзона – Закерзоння (Холмщина, Підляшшя, Посяння, Лем-

ківщина).

Який внесок українських учених у боротьбу з окупантами

Значні результати дала перебудова роботи наукових установ на воєнні рейки. Більшість наукових установ на початку війни евакуювали у радянський тил. На початок осені 1941 р. на схід було вивезено Академію наук, основним центром зосередження якої стало м. Уфа (Башкирія), а також науково-дослідні заклади системи охорони здоров’я та сільськогосподарського профілю. У надзвичайно складних умовах евакуювали вищі навчальні заклади Києва, Одеси, Дніпропетровська, Харкова та інших міст, що перебували в зоні воєнних дій. Деякі колективи вишів не встигли навіть вивезти найцінніше обладнання. Загалом вдалося вивезти основні колективи та майно 70 вишів. Уже на другий день після нашестя німецьких військ у СРСР президент АН УРСР О. Богомолець зустрівся з командувачем Південно-Західного фронту М. Кирпоносом, щоб опрацювати план допомоги вчених діючій армії. У тематичні плани науково-дослідних інститутів було внесено істотні корективи.

Будь ласка, в зошит виписати внесок українських вчених у боротьбу з окупантами (хто що зробив, відкрив, виготовив тощо)

Якими були особливості культурного життя в роки війни: виписати особливості в зошит по стор. 250 - 251

Домашнє завдання: парагр. 35, в зошит виписати внесок українських вчених у боротьбу з окупантами (хто що зробив, відкрив, виготовив тощо) по стор. 249 - 250, виписати особливості в зошит по стор. 250 - 251

*************************************************
18 травня - День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу.В межах Всеукраїнської школи онлайн підготовлений спеціальний урок для 7-11 класів.
Трансляція відбудеться за посиланням: https://www.youtube.com/watch?v=Q0NP6QSuPzU&feature=youtu.be&fbclid=IwAR2U1niJVadmZwq2FOA6j5LPdSEeuibrula7_YA8O4LWDh7QCnUtMwXwR1s
Початок уроку: о 10.30.

ДЕНЬ ПАМЯТІ ЖЕРТВ ГЕНОЦИДУ КРИМСЬКОТАТАРСЬКОГО НАРОДУ

(за матеріалами УКРАЇНСЬКОГО ІНСТИТУТУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМЯТІ - https://old.uinp.gov.ua/methodicmaterial/informatsiini-materiali-do-18-travnya-dnya-pamyati-zhertv-genotsidu-krimskotatarsko)

18 травня 1944 року розпочалася операція з депортації кримських татар. У цей день вшановують пам'ять жертв цього злочину (під час головної хвилі депортації 18-20 травня було виселено 180 014 осіб), а також відзначають його як День боротьби за права кримськотатарського народу.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Операція радянських військ з вигнання нацистських окупантів з території Кримського півострова почалася 8 квітня 1944 року і завершилася в ніч на 13 травня. Ще до завершення боїв, 22 квітня в доповідній записці на ім’я Лаврентія Берії кримські татари були звинувачені в масовому дезертирстві з лав Червоної армії. 10 травня Берія в листі Сталіну повторив попередній закид, додавши до нього «зрадницькі дії кримських татар проти радянського народу» та «небажаність подальшого проживання кримських татар на прикордонній околиці Радянського Союзу». Також в листі була сформульована пропозиція виселити все кримськотатарське населення до Узбекистану.

Наступного дня, 11 травня 1944 року було прийнято цілком таємну Постанову Державного комітету оборони № 5859сс «Про кримських татар». В ній наводилися попередні претензії до кримськотатарського населення – начебто масове зрадництво та масовий колабораціонізм, – які стали обґрунтуванням депортації. Насправді жодних доказів «масового дезертирства» кримських татар не існує, а абсолютна більшість колабораціоністів загинула в боях чи була засуджена в індивідуальному порядку.

Депортація кримськотатарського населення розпочалася о 3 годині ранку 18 травня 1944 року і завершилася, в основному, 20 травня. До операції було залучено 32 тис. співробітників НКВД. Депортованим давалося на збори від кількох хвилин до півгодини, дозволялося брати з собою особисті речі, посуд, побутовий інвентар та провізію в розрахунку до 500 кг на родину. В реальності ж вдавалося зібрати в середньому 20-30 кг речей та продуктів, абсолютна більшість майна залишалася і була конфіскована державою. Зафіксовано численні випадки мародерства. Протягом 2 днів кримських татар звозили машинами до залізничних станцій Бахчисарая, Джанкоя та Сімферополя, звідки ешелонами відправляли на схід.

Під час головної хвилі депортації (18-20 травня) виселено 180 014 осіб, для перевезення яких було використано 67 ешелонів. Крім того, 6 тис. мобілізованих військкоматами протягом квітня-травня кримськотатарських юнаків окремо відправлено на наряди Головного управління формування резервів до Гурьєва (Атирау, Казахстан), Куйбишева та Рибінська, а ще 5 тис. кримських татар заслано на роботи до таборів тресту «Московуголь». Разом вигнано з Криму за перші два дні 191 044 осіб. Окремо 5989 чоловік, звинувачених у співпраці з німцями, та іншого «антирадянського елементу» заарештовано під час депортації. Вони потрапили до ГУЛАГу і в подальшому не враховувалися в загальних зведеннях про вигнанців.

Під час червневих депортацій болгар, вірмен, греків та «іноземних підданих» було додатково було виселено 3141 кримського татарина, яким пощастило врятуватися в травні. Таким чином, загальна кількість вигнаного з Криму корінного народу склала: 183 тис. осіб на загальне спецпоселення, 6 тис. у табори управління резервів, 6 тис. до ГУЛАГу, 5 тис. спецконтингенту для Московського вугільного тресту, а разом 200 тисяч осіб. Серед дорослих спецпоселенців знаходилося також 2882 росіян, українців, циган, караїмів та представників інших національностей, яких було виселено через приналежність до змішаних шлюбів.

Останній ешелон з депортованими прибув до Узбекистану 8 червня, певна частина кримських татар в дорозі загинула. Кількість таких за офіційними джерелами – 191 людина – викликає сумніви. Втім, навіть радянська статистика дозволяє простежити зменшення кількості вигнаного населення.

Відразу після перемоги над нацизмом розпочалася тотальна демобілізація кримських татар з лав Радянської армії. Протягом 1945-1946 рр. в трудові табори Сибіру та Уралу було направлено 8995 військовослужбовців, яким лише через кілька років дозволили возз’єднатися із родинами на засланні. Така сама доля спіткала і відзначених воїнів – навіть двічі Герою Радянського Союзу Амет-Хану Султану не дозволили повернутися до Криму. В усіх спецпоселенців-військових вилучалися військові квитки, їм заборонялося носити зброю. При цьому старші офіцери залишалися на службі, тоді як старші офіцери-політпрацівники та співробітники карних органів відправлялися на спецпоселення.

Постановою радянського уряду від 8 січня 1945 р. «Про правовий статус спецпоселенців» відзначалося, що спецпоселенці користуються усіма правами громадян СРСР, але при цьому вони не мали права самовільно залишати райони спецпоселення, визначені для них, голови родин повинні були щомісяця реєструватися у міліції, а всі зміни у сім’ях повинні були доповідатися міліції у триденний термін.

Депортація мала катастрофічні наслідки для кримських татар в місцях заслання. Протягом року до завершення війни від голоду, хвороб та виснаження загинуло понад 30 тис. кримських татар. Не меншої шкоди зазнало господарство Криму, позбавлене досвідчених працівників.

Після депортації радянський режим вдався до нівелювання історичної пам’яті про кримську державність та кримських татар. 25 червня 1946 року Крим був позбавлений статусу автономії та перетворений на звичайну область РРФСР, а протягом наступних двох років понад 80% оригінальної кримської топоніміки було замінено на стандартні радянські назви.

Звичайним явищем були втечі з місць заслання. Особливого масштабу це явище набуло 1948 р., коли втекло 8692 кримських спецпоселенця, з яких було затримано 6295 і притягнуто до відповідальності 2645 осіб. Уряд уже 21 лютого 1948 р. спеціальною постановою «Про заслання, висилку і спецпоселення» зобов’язало МВС встановити режим повного припинення втеч. 28 листопада 1948 р. Президія Верховної Ради СРСР своїм Указом «Про кримінальну відповідальність за втечу з місць обов’язкового і постійного поселення у віддалені райони Радянського Союзу в період Вітчизняної війни» встановлювала довічний термін виселення і призначала 20-річне покарання примусовими роботами за втечу та 5 років – за переховування.

Радянський уряд 5 липня 1954 р. зняв з обліку спецпоселенців, які не досягли 16 років, а також молодь, яка прийнята на навчання до навчальних закладів. 13 липня 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР відмінила свій указ від 26 листопада 1948 р. про кримінальну відповідальність за втечу з місць заслання.

Відселені з Криму кримські татари звільнені із спецпоселень на підставі указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 р. без права повернення в місця, звідки вони були вислані, та без повернення конфіскованого майна. Постанова Ради Міністрів УРСР від 15 грудня 1956 р. про розселення татар, німців, греків, болгар та вірмен, що раніше мешкали на території Кримської області і поверталися з місць поселення, визнавала неприпустимим їх повернення у Крим, а також вважала «недоцільним» розселення їх у Херсонській, Запорізькій, Миколаївській та Одеській областях.

ПОСИЛАННЯ - КРИМСЬКІ ТАТАРИ В МІСЦЯХ СПЕЦПОСЕЛЕНЬ ПІСЛЯ ДЕПОРТАЦІЇ В 1944 РОЦІ

Починаючи із 1968 р. розпочався процес організованої репатріації кримських татар до Криму. В кінці 1960-х – на початку 1970-х рр. цим шляхом повернулися додому понад 200 родин, ще стільки саме прибули самостійно. До початку масового повернення наприкінці 1980-х рр. в Криму проживало приблизно 7 тис. кримських татар.

14 листопада 1989 р. Верховна Рада СРСР прийняла Декларацію «Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, підданих примусовому переселенню, і забезпечення їх прав», а 7 березня 1991 року – Постанову «Про скасування законодавчих актів у зв’язку з Декларацією Верховної Ради СРСР від 14 листопада 1989 року «Про визнання незаконними та злочинними репресивних актів проти народів, які зазнали примусового переселення, та забезпечення їхніх прав». Відтак відновлення за рахунок держави майнового та іншого стану репатріантів, яким цей стан був до моменту депортації, набувало необхідної легітимності.

Україна ніколи не відмовлялася від визнання актів органів колишнього СРСР щодо відновлення прав депортованих, а з часу проголошення незалежності взяла на себе повну відповідальність за долю всіх своїх громадян, включно з тими, що повертаються на її територію з місць депортації. 20 березня 2014 р. Верховна Рада України прийняла Постанову № 1140-18 «Про… гарантії прав кримськотатарського народу у складі Української Держави», якою визнала кримських татар корінним народом України та гарантувала їхнє право на самовизначення в складі України, а також 17 квітня 2014 року Закон України“Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою”.

Пропоную вам переглянути художній фільм
«Хайтарма» / Україна, 2012, реж.: Ахтем Сеітаблаєв
https://www.youtube.com/watch?v=S3xE_nq7iAw

КОРИСНІ ПОСИЛАННЯ

Зайцев Ю. Друга світова і «остаточне вирішення кримськотатарського питання»

Семена М. Депортація: другий акт трагедії

****************************************

21. 05. 2020 четвер

10 клас. Всесвітня історія

Тема уроку "Завершення й наслідки Другої світової війни. Міжнародні судові процеси над воєнними злочинцями" - стор. 231

Тематичне оцінювання "ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА (1939–1945)" - нижче під відео

Пропоную вам ознайомитись з текстом підручника.

Допомогою стануть відео нижче

Тематичне оцінювання "ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА (1939–1945)"

І рівень

1. Назвати дві дати з теми (з поясненнями):

__________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

2. Дати відповідь «так» чи «ні»:

А) «У 1942 році відбулось відкриття Другого фронту в Європі». _______

Б) «Питання післявоєнного облаштування світу обговорювалось на Тегеранській конференції».

3. Головними країнами-учасницями антигітлерівської коаліції були:

А) СРСР, Велика Британія, Італія

Б) СРСР, США, Велика Британія

В) США, Франція, Італія

Г) США, Велика Британія, Італія

4. Мілітаристська Японія підписала Акт про капітуляцію:

А) 8 травня 1945 року

Б) 22 червня 1941 року

В) 7 грудня 1941 року

Г) 2 вересня 1945 року

5. Що означає термін «колабораціонізм»?

А) співробітництво з іноземними завойовниками

Б) система панування більш розвинених і більш потужних держав над менш розвиненими країнами або територіями

В) переведення військової промисловості на випуск мирної продукції

Г) курс на обмеження економічних і політичних зв’язків країни.

6. Однією з головних внутрішніх причин поразок Червоної армії влітку-восени 1941 року була:

А) досвідченість вермахта у веденні війни

Б) цілковита не поінформованість Й. Сталіна

В) відсутність військової розвідки

Г) сталінські репресії командних кадрів армії 1937–1938 роках.

ІІ рівень

7. Установіть відповідність між країнами та їх політичними лідерами:

А	США	1	У. Черчілль
Б	Канада	2	Й. Сталін
В	Франція	3	Ф. Рузвельт
Г	СРСР	4	Ш. де Голль
Д	Велика Британія

8. Встановити хронологію подій:

А) відкриття Другого фронту

Б) Нюрнберзький процес

В) вторгнення Німеччини в Польщу

Г) Тегеранська конференція

ІІІ рівень

9. Вкажіть ім’я політичного діяча, зображеного на фото:

10. Встановіть відповідність між подіями та їх наслідками:

А	«дивна війна»	1	агресія СРСР проти Польщі, що розпочалася 17 вересня 1939 р. за попередньою домовленістю з Німеччиною
Б	«зимова війна»	2	період з вересня 1939 р. по травень 1940 р., коли на Західному фронті не велося активних бойових дій
В	«визвольний похід»	3	період воєнних дій з 30 листопада 1939 р. - по 12 березня 1940 р. між СРСР та Фінляндією
Г	«рейкова війна»	4	період початку необмеженої підводної війни в Атлантиці після вступу у війну США
		5	засіб партизанської боротьби, спрямований на руйнування залізниць і мостів

ІV рівень

11. Вкажіть назву події, яка зображена на фото:

12. Де відбувався судовий процес. Під час якого Роберт Х. Джексон – головний обвинувачував від США – сказав: «Жахливі злочини, за які ми хочемо судити і покарати винних, були заздалегідь продумані і здійснені з такою особливою жорстокістю, що людська цивілізація не може допустити, щоб вони залишились безкарними. У противному випадку вони можуть повторитися»?

___________________________________________________________________________

10 клас. Громадянська освіта

Тема уроку "Міжнародні відносини. Міжнародне право" - стор. 221

Міжнародними відносинами називають політичні, економічні, дипломатичні, культурні та інші відносини, що виникають між державами або групами держав, їх світовими та регіональними організаціями. Через міжнародні відносини держави реалізовують власні національні інтереси: забезпечення вигідного міжнародного статусу держави, суверенітету, національної безпеки, суспільної стабільності та цивілізованих стандартів життя людей.

Нині головними суб’єктами міжнародних відносин є національні держави, які можуть об’єднуватися в різноманітні всесвітні та регіональні міжнародні організації, що мають різні цілі, структуру та різні межі компетенції. Сучасні національні держави зазвичай беруть участь у роботі багатьох міжнародних організацій, підтримують дипломатичні стосунки з багатьма іншими державами й мають у них дипломатичні представництва, дотримуються певних норм і принципів міжнародного права.

В основі міжнародних відносин лежать два принципи: принцип сили і принцип права. Принцип сили означає здатність певної держави або групи держав нав’язати іншим свою волю, інтереси, поширити свій вплив, використовуючи переваги у військовій та економічній могутності, дипломатії, технологічному розвитку. Сила держави змінюється із часом через економічні, політичні, природні чинники; змінюється і вага, і пріоритетність різних складових сили держави. Принцип права передбачає пріоритетність правопорядку в міжнародних відносинах. Якою б сильною не була держава, вона повинна передусім керуватися різноманітними міжнародними угодами, конвенціями, правилами організацій, до яких вона приєдналась.

Міжнародне право — система юридичних приписів і норм, що регулює стосунки між державами та іншими суб’єктами міжнародних відносин у політичній, економічній, культурній та інших галузях. Вони створюються шляхом узгодження позицій учасників цих відносин у рамках переговорного процесу й забезпечуються в разі необхідності заходами примусу. Першим визначення міжнародного права запропонував Гуго Гроцій (1583–1645), який вважав, що для регулювання стосунків між різними народами і правителями, особливо стосовно війни та миру, необхідні відповідні документи.

Міжнародне право має такі особливості:

• Воно чинне в системі міжнародних відносин.

• Його норми формуються шляхом узгодження позицій суб’єктів міжнародного права й фіксуються шляхом підписання відповідних міжнародних угод.

• Воно слугує мірилом належної поведінки держав у міжнародних відносинах.

• Зазвичай реалізація норм міжнародного законодавства вимагає їх ратифікацію відповідною державою, а отже, міжнародне право взаємодіє з національними правовими системами держав.

Основні принципи міжнародного права закріплено в документах:

• Статут ООН 1945 року;

• Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва відповідно до Статуту ООН, прийнятої Генеральною Асамблеєю в 1970 р.;

• Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р.

Це такі принципи:

• незастосування сили чи погрози силою;

• суверенна рівність держав;

• рівноправність і самовизначення націй та народів;

• мирне розв’язання міжнародних спорів;

• невтручання у внутрішні справи держав;

• мирного співробітництва;

• сумлінного виконання договірних зобов’язань за міжнародним правом;

• непорушності кордонів;

• територіальної цілісності;

• поваги й захисту прав людини.

Ці принципи відображено і в законодавстві України, що регулює зовнішню політику країни. Усі вони є взаємозалежними, тобто зміст одного з них розкривається лише у взаємозв’язку з іншими. Вони є універсальними, тобто однаково стосуються всіх суб’єктів міжнародних відносин у рівній мірі, і спрямовані на забезпечення пріоритету загальнолюдських інтересів та цінностей, насамперед миру й безпеки, життя та здоров’я, міжнародного співробітництва й інших цінностей міжнародного порядку мирного співіснування.

Особливим видом міжнародного права є міжнародне гуманітарне право — це система юридичних норм і приписів, що регламентують дії під час збройних конфліктів, забороняють або обмежують використання певних методів і засобів ведення бойових дій, забезпечують дотримання прав людини в цей час і встановлюють відповідальність за їх порушення. Міжнародне гуманітарне право регулює поведінку сторін як під час міжнародних збройних конфліктів, так і під час громадянської війни або державного перевороту. Ці норми зазначено в Женевських конвенціях 1949 р., у додаткових документах до них, у багатосторонніх міжнародних угодах. У них ідеться про захист жертв війни, заборону певних видів зброї масового знищення, режим утримання військовополонених, про поводження із цивільним

населенням під час війни, заборону використання найманців у збройних конфліктах, заборону залучення осіб, які не досягли 15-річного віку до бойових дій.

Порушення цих норм вважається злочином і карається. Україна також підписала й ратифікувала Женевські конвенції та додаткові протоколи до них.

Головні принципи міжнародного гуманітарного права включають:

• гуманізацію збройних конфліктів;

• обмеження воюючих сторін у методах і засобах ведення війни;

• міжнародно-правовий захист жертв війни;

• охорону цивільних об’єктів і культурних цінностей;

• повагу до прав людини в діях військових з’єднань з підтримання громадського порядку.

До суб’єктів міжнародного гуманітарного права належать:

• держави, які перебувають у збройному конфлікті;

• повстала або воююча сторона, яка бореться за національне чи соціальне визволення;

• міжнародні організації;

• нейтральні держави, які не є сторонами збройного конфлікту;

• держави-гаранти, що забезпечують дотримання міжнародно-правових норм і захищають інтереси сторін, які перебувають у конфлікті.

Безпосередні учасники збройного конфлікту поділяються на комбатантів, тобто тих, хто воює, і некомбатантів, тобто тих, хто не воює. Комбатанти — це особовий склад збройних сил держави, який бере безпосередню участь у бойових діях. Некомбатанти — це особовий склад, який перебуває у структурі збройних сил воюючої сторони, але не бере безпосередньої участі в бойових діях, — медичний персонал, духовенство тощо.

Домашнє завдання: опрац. парагр 48

18. 05. 2020 понеділок

10 клас. Громадянська освіта

Тема уроку "Міграція. Європейська політика сусідства. Східне партнерство" - стр. 217

Я чекаю на ваші презентаціі за 7. 05 - перевірила тільки одну!

У зв’язку з розширенням ЄС у 2004 р. було запроваджено європейську політику сусідства. Її метою стало створити навколо ЄС «кільце друзів» — зону стабільності, миру й добробуту шляхом налагодження тісних довготривалих відносин із сусідніми країнами. Вона спрямована на те, щоб запобігти створенню нових ліній розподілу в Європі, сприяти зростанню стабільності й процвітання в самому Союзі та за його новими зовнішніми кордонами.

Європейську політику сусідства було запроваджено Комюніке Комісії Ради та Європейського

Парламенту «Розширена Європа — Нові сусіди: Нова система стосунків з нашими східними та південними сусідами», опублікованим у березні 2003 р. Вона заснована на досвіді співпраці ЄС із країнами Середземномор’я в 1990-х роках й охоплює країни, з якими ЄС має спільні сухопутні або морські кордони. Це Алжир, Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Єгипет, Ізраїль, Йорданія, Ліван, Лівія, Молдова, Марокко, Сирія, Туніс, Україна, а також Палестинська автономія.

Розширений Союз і нові його сусіди матимуть рівні можливості продовжувати зусилля, спрямовані на сприяння транснаціональним потокам товарів та інвестицій, а також для того, щоб захищати більш важливі свої інтереси, співпрацюючи в подоланні транскордонних загроз, починаючи з тероризму й закінчуючи забрудненням повітря. Сусідні країни є важливими партнерами ЄС у збільшенні взаємного виробництва, забезпеченні зростання економіки, створенні більшої зони політичної стабільності, сприянні обміну ідеями, знаннями й культурному обміну.

Механізм політики сусідства — це поглиблена співпраця з ЄС сусідніх держав. Він ґрунтується на визнанні спільних цінностей: верховенства права, справедливого управління, дотримання прав людини, зокрема прав меншин, а також принципів ринкової економіки та сталого розвитку. Європейська політика сусідства була значно переглянута у 2015 р. Одним з пріоритетів політики стало посилення співпраці з питань безпеки, а також більша участь у виробленні політики всіх партнерів.

Нова політика зосередилась на чотирьох основних питаннях:

1) належне урядування, демократія, верховенство права та права людини;

2) економічний розвиток заради стабілізації;

3) безпека;

4) міграція та мобільність населення.

ЄС надає підтримку своїм партнерам-сусідам через Інструмент Європейського Сусідства, фінансування якого на 2014–2020 роки становить 15 млрд євро. Окрім надання грантів, тобто безповоротної фінансової допомоги, через цей Інструмент ЄС сприяє отриманню додаткового фінансування країн-партнерів через співпрацю з міжнародними фінансовими організаціями через інвестиційні субсидії, що надаються Інвестиційним фондом сусідства ЄС.

У 2009 р. за ініціативою Польщі та Швеції в рамках Європейської політики сусідства було започатковано політику східного партнерства. Це спільна ініціатива, що охоплює ЄС і шість східноєвропейських країн: Вірменію, Азербайджан, Білорусь, Грузію, Республіку Молдову та Україну.

Метою Політики східного партнерства є побудова спільного простору демократії, процвітання, стабільності та посиленої співпраці. Крім того, зв’язки, що утворилися завдяки Східному партнерству, допомагають зміцненню держави й досягненню суспільної злагоди. Це робить ЄС і його партнерів сильнішими та дає змогу краще справлятися із зовнішніми й внутрішніми викликами.

Угоди про асоціацію й Поглиблені та всебічні зони вільної торгівлі, що були укладені у 2014 році, перевели стосунки між ЄС та Україною, Грузією й Республікою Молдова на новий рівень. Вони націлені на зміцнення політичної асоціації та економічної інтеграції й передбачають істотні реформи, що мають наблизити країни-партнери до ЄС шляхом адаптації національного

законодавства до європейського, а найголовніше — відчутно покращити життя своїх громадян. Прикладом цього є лібералізація візового режиму, що набрала чинності у 2014 р. для Республіки Молдова, а у 2017 — для України та Грузії.

Відповідно до Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 р., кожна людина має право на вільне пересування та обрання собі місця проживання, право на громадянство, на володіння майном як одноособово, так і разом з іншими. Це право реалізується у глобалізованому світі, що пов’язано з міграційними процесами. Міграція населення означає процес переселення (переміщення) людей, що перетинають кордони тих чи інших територій зі зміною місця проживання назавжди або на тривалий термін. За визначенням ООН, міграцією

вважається переміщення осіб на термін понад 6 місяців.

Сучасні міграційні процеси визначають економічний і соціальний стан багатьох держав. З одного боку, міграція — це життєво необхідний і неминучий для нормальної життєдіяльності процес, який пов’язаний з перерозподілом робочої сили, адаптацією та навчанням у новому середовищі, відпочинком. З іншого боку, міграція несе в собі негативні прояви, зокрема: соціальну напруженість, породження проблеми забезпечення мігрантів житлом, роботою та засобами для нормального існування.

Вирішувати проблеми, народжені міграційними процесами, досить складно, незважаючи на рівень розвитку держави. Однак ці проблеми слід вирішувати на рівні держави, оскільки некеровані міграційні потоки можуть призвести до криміналізації та злочинної діяльності. Найбільші міграційні потоки становлять сезонні, епізодичні й маятникові переміщення фізичних осіб у пошуках роботи за кордоном. Форми міграції фізичних осіб залежать від міграційної політики конкретної держави на певний період часу. Переміщення людей, які мають незворотний характер, називають постійною міграцією. Усі інші види міграції, які мають тимчасовий характер, — зворотною.

Міграцію фізичних осіб, пов’язану з перетинанням державного кордону, називають міжнародною. Для виокремлення потоків мігрантів, які прямують з конкретної країни, застосовують поняття еміграція — масове переселення з батьківщини в іншу державу, тривале перебування за межами батьківщини внаслідок переселення; для потоків у країну — імміграція — в’їзд у державу іноземця чи особи без громадянства на тривале або постійне проживання.

Нині, посилюються процеси міграції робочої сили. І якщо раніше міграція пов’язувалася з переселенням для постійного проживання, сьогодні багато мігрантів можуть працювати в одній країні, маючи сім’ї в іншій. Для країн, що розвиваються, гострою залишається проблема «відпливу мізків» — від’їзд освічених, кваліфікованих громадян, що погіршує перспективи економічного розвитку їх країн. Такі само проблеми є актуальними і в Україні.

Домашнє завдання: опрац. парагр. 48. Поміркуйте, які проблеми виникають унаслідок масової міграції. Я кі наслідки можуть бути прогнозовані внаслідок міграційної кризи?

14. 05. 2020 четвер

10 клас. Всесвітня історія

Тема уроку "Завершальний етап Другої світової війни. Розгром держав «Осі» - стор. 225

Відкриття Другого фронту в Європі

Другий фронт — воєнні дії США, Великої Британії та їхніх союзників проти Німеччини

в Західній Європі в 1944–1945 рр. До червня 1944 р. США воювали переважно на Тихому океані проти Японії, а Велика Британія — в Африці й Азії.

Питання про відкриття союзниками СРСР Другого фронту в Європі було чи не головним на всіх етапах переговорів між СРСР, США та Великою Британією.

У листопаді 1943 р. в іранській столиці Тегерані відбулася конференція за участю «Великої трійки». «Велика трійка» — так називали керівників трьох провідних країн антигітлерівської коаліції в роки Другої світової війни: Ф. Д. Рузвельта (США), В. Черчілля (Велика Британія) та Й. Сталіна (СРСР).

На ній обговорювалася військова стратегія на завершальному етапі війни та облаштування післявоєнної Європи. Одним з основних для Й. Сталіна питань було питання про дату висадки англо-американських військ у Європі, що послабило б тиск Німеччини на радянсько-німець-

кому фронті.

Відтоді, як СРСР у ході війни став членом антигітлерівської коаліції, Й. Сталін наполягав на відкритті Другого фронту. В. Черчілль і Ф. Д. Рузвельт пояснювали зволікання тим, що будь-яка спроба висадити війська в Західній Європі без належної підготовки може призвести до зайвих втрат. До радянської перемоги під Сталінградом у січні 1943 р. Й. Сталін побоювався, що СРСР не зуміє самостійно стримати Німеччину. Після Сталінграда й Курська відкриття

Другого фронту набуло також політичного значення. Він боявся, що британський прем’єр та американський президент можуть підписати сепаратну мирну угоду з Німеччиною.

У Тегерані Й. Сталін нагадав В. Черчіллю та Ф. Д. Рузвельту про їхню обіцянку висадити десант у 1942 р. Потім союзники відклали висадку військ у Франції до весни 1943 р., однак і цей термін було порушено. Після дискусії учасники конференції домовилися про відкриття Другого фронту навесні 1944 р. Й. Сталін пообіцяв, що майже одночасно з висадкою військ у Франції Червона армія розпочне наступ на радянсько-німецькому фронті. Відповідальним за висадку військ в Нормандії з подальшим наступом на південь Франції (операція «Оверлорд») було призначено генерала Д. Ейзенгауера.

Союзники мали захопити п’ять плацдармів і прорвати «Атлантичний вал» — потужні берегові укріплення, розміщені від Данії до Іспанії через територію Франції. Операція потребувала ґрунтовної підготовки. У першій половині 1944 р. на півдні Англії був організований величезний військовий табір, у якому тренувалися війська союзників. Зону майбутньої висадки військ контролювали 50 німецьких дивізій під командуванням Е. Роммеля. Уторгненню передували масовані повітряні бомбардування німецьких позицій, унаслідок яких було знищено майже всі мости через р. Сену.

На світанку 6 червня 1944 р. за несприятливої погоди понад 4 тис. бойових і транспортних кораблів подолали Ла-Манш. Їх прикривали з повітря сотні літаків. На узбережжі Нормандії на відстані 30 км від гирла р. Сени та Шербурського півострова висадилися 15,6 тис. бійців, а також 23 тис. американських і британських парашутистів.

Німці, які очікували нападу в районі Кале, були захоплені зненацька. Незважаючи на ефект раптовості, німці чинили впертий опір. У перший день боїв союзники втратили майже 5 тис. солдатів.

Наступним етапом став наступ союзників на півдні Франції (операція "Енвіл"). Наприкінці липня американці прорвали німецьку оборону й спільно з британськими військами через місяць оточили й узяли в полон 50 тис. німецьких вояків.

Завершальний етап війни в Європі. Поразка Німеччини та її європейських союзників

На початок весни 1944 р. і Червона армія, і вермахт були виснажені боями. Проте військову перевагу мали радянські війська. Перед Червоною армією стояло завдання повністю звільнити територію СРСР і вивести з війни європейських союзників Німеччини. Планували почергово розгромити німецькі армії на півдні, у Білорусі, у західній частині України, у Балтії та на Балканах. Перший удар був запланований у Білорусі, де тримала оборону група армій «Центр».

План наступу (операція «Багратіон») передбачав, що чотири радянські фронти обійдуть противника з флангів та оточать групу армій «Центр» (50 дивізій) у районі Мінська. Німці ж помилково чекали радянського наступу не в Білорусі, а в Україні.

Операція «Багратіон» розпочалася в день річниці нападу Німеччини на СРСР. У цій битві вермахт виявив стійкість, а Червона армія — велике бажання перемогти. Під Вітебськом і Бобруйськом в оточення потрапили два німецькі угруповання.

На північному напрямку в червні 1944 р. Червона армія розгорнула наступ у Балтії проти групи армій «Північ», проте він не досяг мети. Улітку Червона армія вдруге після «зимової» війни штурмувала «лінію Маннергейма». Після взяття Виборга й захоплення Карельського перешийка в середині вересня Фінляндія підписала перемир’я.

На заході в другій половині серпня 1-й Білоруський фронт під командуванням Костянтина Рокоссовського вийшов до польського кордону. Операція «Багратіон» успішно завершилася. Завдяки перемогам Червоної армії в Білорусі, а союзників у Франції, на початку серпня Туреччина розірвала відносини з Німеччиною.

Наприкінці серпня 1944 р. Червона армія підійшла до Варшави, де майже місяць тривало повстання (понад 30 тис. повстанців), яке розпочала Армія Крайова за підтримки польського імміграційного уряду в Лондоні. Повстанці, протримавшись понад два місяці, на початку вересня склали зброю; загинуло 22 тис. поляків. Одні історики вважають, що Червона армія не мала сил узяти Варшаву, інші наполягають, що Й. Сталін зупинив війська, щоб повстання було придушене німцями й у повоєнній Польщі до влади прийшов прорадянський уряд.

У цей же період Червона армія перейшла в наступ на півдні, що спричинило в Румунії політичну кризу: генерала Й. Антонеску було заарештовано, а Румунія оголосила Німеччині війну. На початку вересня відбулося повстання й у столиці Болгарії Софії, після чого Болгарія також перейшла на сторону антигітлерівської коаліції. Наступ на балканському напрямку мав не стільки військове, скільки політичне значення: Й. Сталін і В. Черчілль заочно змагалися за домінування на Балканах після війни.

Наприкінці вересня війська 2-го й 3-го Українських фронтів, Дунайської флотилії спільно з болгарськими військами та Народно-визвольною армією Югославії (НВАЮ) на чолі з Й. Броз Тіто розпочали Белградську стратегічну операцію. Вона тривала майже місяць і завершилася звільненням югославської столиці. До кінця року було звільнено Сербію, Чорногорію й Македонію, а на решті югославської території тривали бої НВАЮ з окупантами.

У серпні сталися важливі події й на Західному фронті: британсько-американські війська за підтримки французьких військ і партизанів, що підпорядковувалися Шарлю де Голлю, рухалися на Париж. У місті в середині серпня вибухнуло повстання, та французька бронетанкова дивізія з власної ініціативи вирушила на допомогу повстанцям. 25 серпня за участі американських піхотинців Париж було звільнено, і наступного дня Ш. де Голль провів на Єлисейських полях парад переможців. Невдовзі було звільнено всю територію Франції.

Після розгрому німецьких та угорських військ у ході Вісло-Одерської операції (середина січня — початок лютого 1945 р.) Угорщина підписала перемир’я з Об’єднаними Націями й оголосила Німеччині війну.

Війна наближалася до завершення і світові лідери, насамперед «Велика трійка», переймалися не тільки підготовкою вирішальних воєнних операцій, а й тим, яким буде світ після перемоги над нацизмом. Восени 1944 р. на міжнародній конференції у Вашингтоні союзники прийняли

рішення створити Організацію Об’єднаних Націй (ООН) замість Ліги Націй.

У лютому 1945 р. у Лівадійському палаці в Ялті відбулася Кримська (Ялтинська)

конференція лідерів трьох держав антигітлерівської коаліції (СРСР, США, Великої Британії) за участю міністрів оборони й міністрів закордонних справ. Це була остання зустріч «Великої трійки» у повному складі — 12 квітня 1945 р. Ф. Д. Рузвельт помер.

Увага на карту

Домашнє завдання: опрац парагр. 23, запишіть дати військових подій у Західній Європі 1944 - 1945 рр.

10 клас. Громадянська освіта

Тема уроку "Інтеграція та глобалізація. Витоки й процес європейської інтеграції" - стор. 214

Нині, в умовах розвитку інформаційного суспільства, на регіональному та світовому рівнях спостерігається зближення різних країн і народів через економічну, інформаційну, політичну та інші види інтеграції. Відбувається формування так званого єдиного планетарного суспільства, яке ще можна назвати глобальним. Глобалізація — це процес всесвітньої економічної, політичної та культурної інтеграції й уніфікації. У ширшому розумінні — перетворення певного явища на планетарне, таке, що стосується всієї Землі.

Науково-технічна революція, розвиток комунікаційних технологій роблять

світ більш компактним: будь-яка подія, що відбулася в будь-якому куточку

світу, миттєво стає відомою всюди і впливаючи на розвиток інших народів.

Ознаками сучасної глобалізації є такі:

• Зростає взаємозалежність національних економік різних держав; утворення міжнародних виробничих комплексів, корпорацій, що перетинають міжнародні кордони; запровадження єдиних виробничих стандартів.

• Інтенсифікація руху товарів, капіталів, робочої сили в міжнародному масштабі.

• Зростання технологічної кооперації між різними компаніями;

• Розвиток глобальних інформаційних мереж, що пов’язують увесь світ.

• Єдність і взаємозалежність фінансових систем різних країн світу.

• Створення міжнародних організацій, що опікуються глобальними проблемами.

Питання для обміркування

Як ви гадаєте, глобалізація — це позитивне явище чи негативне? Поясніть чому. Я кі її

наслідки? Наведіть приклади для підтвердження своєї думки.

Позитивні наслідки глобалізації:

*вона збільшує можливості людства, допомагає досягнути гармонії та добробуту для всіх, *підвищує ефективність економіки, використання обмежених ресурсів,

*сприяє ефективному міжнародному поділу праці, зростанню конкуренції в міжнародному масштабі, прискоренню науково-технічного прогресу, розвитку та нанотехнологій.

*завдяки об’єднанню зусиль людство може краще справлятися із загальними проблемами, такими як забруднення довкілля, бідність, голод тощо.

Негативними наслідками глобалізації є:

*нерівномірний розподіл благ, де виграють, у першу чергу, індустріальні країни, залишаючи країни, що розвиваються, далеко позаду.

*замість того, щоб пом’якшувати існуючі у світі протиріччя, глобалізація може їх загострювати. Результатом стає ще більше зубожіння населення країн, що розвиваються, через знищення неконкурентоспроможних підприємств; погіршення довкілля в разі винесення

найбільш «брудних» підприємств у бідніші країни тощо.

Вплив глобалізації поширюється також на культуру. Завдяки глобалізації формуються

спільні цінності, а культурний спадок і традиції різних народів стають надбанням усього людства. Наприклад, у всьому світі набули популярності й поширення китайські й індійські оздоровчі практики, ресторани японської та італійської кухні тощо. Національні культури є спільним ресурсом нації, формують її мислення та дії. А глобалізація через обмін і відкритість робить їх доступними для всього людства. Однак негативною тенденцією глобалізації залишається комерціалізація культури, поширення масової культури, що призводить до втрати високих культурних цінностей, формування споживацького ставлення до життя, різноманітних побутових стереотипів аж до руйнування чи навіть знищення національних культур.

Сучасна освіта також зазнала впливу глобалізаційних процесів. У світі спостерігається

зростання мобільності як викладачів, так і студентів та учнів шкіл. Виникає певна уніфікація освітніх вимог, змінюються методи викладання та навчання. Набувають поширення дистанційні формати навчання, які дають змогу, проживаючи в одній країні, здобувати освіту в іншій. Дедалі більшого розвитку набувають освітні платформи, які дозволяють проходити курси провідних університетів безкоштовно або за символічну плату. Водночас виникає певний ризик втрати національних особливостей і надбань в освітній галузі.

Проти наслідків глобалізації виступає рух антиглобалістів. Він направлений на заперечення зростаючої нерівності в глобалізованому світі й ставить за мету досягнення соціальних цілей на основі гуманістичних ідеалів, уявлення про необхідність солідарності та прагненні до справедливості. Одна з найгостріших проблем, яка стоїть перед людством, — збереження екології, що можливо лише завдяки загальнолюдській солідарності, чому і сприяють глобалізація та інтеграція.

Інтеграція — це згуртування, об’єднання політичних, економічних, державних і громадських структур у рамках регіону, країни, світу. Інтеграційні процеси стали новою віхою життя повоєнної Європи.

Найбільш раннім європейським інтеграційним утворенням є Європейський Союз, який розвинувся від зони вільної торгівлі й митного союзу до економічного союзу, що має власні наднаціональні політичні органи. Він виник у 1957 р. шляхом об’єднання 6 країн і сьогодні об’єднує 27 країн Європи. Сучасний вигляд ЄС базується на основі Маастрихтського договору від 1992 р. Він визначав завершення формування єдиного внутрішнього ринку та перехід до реалізації економічного й валютного союзу. Договір про створення ЄС стосувався спільної зовнішньої політики й політики безпеки, створення «простору свободи, безпеки та правопорядку» й координації у сфері правосуддя, боротьби з тероризмом та організованою злочинністю.

Останній значний перегляд конституційних принципів ЄС був затверджений у Лісабонській угоді 2007 р., яка фактично виконує роль конституції ЄС.

Питання для обміркування

Щоб стати членом ЄС, держава має відповідати певним вимогам. Кандидатом може стати

лише демократична держава, де гарантується верховенство права, поважають права людини, існує розвинена ринкова економіка та державна служба, на базі якої може здійснюватися керівництво ЄС. Я к ви вважаєте, чи може Україна стати членом ЄС, чи відповідає вона визначеним вимогам? Відповідь аргументуйте.

Сьогодні Європейський Союз — це сім’я демократичних країн, що об’єдналися заради миру та процвітання. Це економічний і політичний союз, приєднуючись до якого, держави делегують частину своїх повноважень керівним органам ЄС. Найвищим етапом інтеграції стало введення у 2002 р. нової грошової одиниці — євро. Завдяки створенню спільного ринку та запровадженню єдиної валюти, люди, товари та послуги можуть вільно пересуватися всередині ЄС. Ще одним характерним показником є встановлення європейського громадянства. У 2012 р. Європейському Союзу було присуджено Нобелівську премію миру «За внесок упродовж більше шести десятиліть у просування миру і примирення, демократії та прав людини в Європі».

Домашнє завдання: опрац. парагр. 47, питання на протязі уроку

13. 05. 2020 середа

10 клас. Історія України

Тема уроку "Вигнання з України нацистських окупантів" - стор. 237

Які бойові дії визначали перебіг радянсько-німецької війни в 1942–1943 рр.

Перехід стратегічної ініціативи до радянських військ після контрнаступу під Сталінградом (листопад 1942 р.) дав змогу вже в грудні 1942 р. почати вигнання гітлерівців та їхніх союзників із південно-східної частини України. Першим населеним пунктом в Україні, до якого 18 грудня 1942 р. увійшли радянські війська, стало село Півнівка Міловського району Ворошиловградської (нині Луганської) області.

Наступ радянських військ у січні 1943 р. сприяв просуванню на курському, харківському та ворошиловградському напрямках, а також давав змогу обійти Донбас із півночі. 29 січня 1943 р. війська Південно-Західного фронту розпочали наступальну операцію. Було звільнено Балаклею, Лозову і 14 лютого 1943 р. – Ворошиловград. Після цього фронт стабілізувався

на лінії Зміїв – Червоноармійськ – Слов’янськ – Ворошиловград.

Понад шість місяців – від 17 липня 1942 р. до 2 лютого 1943 р. – тривала Сталінградська битва.

Наприкінці липня Й. Сталін підписав наказ № 227, відомий під назвою «Ні кроку назад!». У ньому з метою налагодження в лавах Червоної армії дисципліни й запобігання відступу командирам надавалося право розстрілювати підлеглих на місці, без суду і слідст ва. Для покарання створювали штрафні роти і батальйони. Рідних і близьких порушників дозволялося притягати до кримінальної відповідальності й заслання.

Перемога в битві на Курській дузі (5 липня – 23 серпня 1943 р.) відкрила для Червоної армії можливість наступу на всьому південному напрямку радянсько-німецького фронту. 23 серпня 1943 р. було визволено Харків. Під час Донбаської наступальної операції (13 серпня – 22 вересня 1943 р.) були визволені найважливіші промислові центри Донбасу, a 8 вересня – м. Сталіно (нині м. Донецьк). Від 25 до 30 вересня радянські війська вийшли до Дніпра фронтом від Києва до Запоріжжя, звільнили від противника лівий берег і захопили на правому березі низку плацдармів. 21 вересня 1943 р. був зайнятий Чернігів, 23 вересня – Полтава, 29 вересня – Кременчук. У ніч на 21 вересня почалося форсування Дніпра. 14 жовтня радянські війська вступили в Запоріжжя, 25 жовтня – Дніпропетровськ (нині Дніпро), a 6 листопада – Київ.

Київська наступальна операція – одна з найважливіших військових операцій у битві за Дніпро, яка була кульмінацією битви за Україну. Битва за Дніпро створила умови для визволення Правобережжя та Південної України, стала завершенням корінного перелому під час радянсько-німецької війни і всієї Другої світової війни.

Сталін наказав зайняти столицю УРСР до чергової річниці Жовтневої революції 7 листопада. Наказ виконували ціною колосальних жертв. Мобілізовували навіть підлітків із навколишніх сіл, щоб негайно поповнити поріділі частини. Військової форми (а часто і зброї) вони не отримували – тож за темний верхній одяг домашнього крою ці «війська» називали «чорною піхотою», «чорно-піджачниками», або «чорносвитниками». Спокутуючи «провину перед Батьківщиною та її великим вождем Сталіним» за перебування в окупації, ці юнаки гинули на передовій або ставали мішенню для загороджувальних загонів, якщо відходили без команди. Загалом під час форсування Дніпра та здобуття Києва загинуло 417 тис. воїнів. Одним з тих, хто пережив форсування Дніпра, був письменник Віктор Астаф’єв. Його спогади стали хрестоматійними: «Двадцять п’ять тисяч входить у воду, а виходить на тому березі три тисячі, максимум п’ять. Через п’ять – шість днів усе це спливає».

20 жовтня Ставка Верховного Головнокомандування перейменувала фронти:

*Воронезький – у Перший Український,

*Степовий – у Другий Український,

*Південно-Західний – у Третій Український,

*Південний – у Четвертий Український фронт.

Чисельність уродженців України у складі українських фронтів була вагомою. У деяких арміях Першого Українського фронту частка українців сягала 80 %.

Завдання по карті

Як відбувалося вигнання німецьких військ та їхніх союзників з Правобережної та Південної України

Наприкінці грудня 1943 р. Перший Український фронт налічував 10 армій загальною чисельністю понад 800 тис. бійців. З такими силами він здійснив Житомирсько-Бердичівську операцію.

Тоді ж на 1400-кілометровій смузі від Полісся до Чорного моря почався загальний наступ радянських військ. 31 грудня було визволено Житомир, 8 січня 1944 р. – Кіровоград. 24 січня – 17 лютого проведено Корсунь-Шевченківську операцію, яка завершилася оточенням і знищенням великого угруповання противника. Безпосереднім результатом Корсунь-Шевченківської операції стало звільнення військами Червоної армії 2 лютого Луцька і Рівного. 25 березня були звільнені Проскурів (Хмельницький), 29 березня – Чернівці, 15 квітня –

Тарнопіль (Тернопіль). На інших ділянках фронту частини Червоної армії визволили 10 березня 1944 р. Умань, 28 березня – Миколаїв, 10 квітня – Одесу.

Отже, унаслідок наступальних операцій чотирьох Українських і Другого Білоруського фронтів, проведених на території Правобережної України в період від кінця грудня 1943 р. до квітня 1944 р., Червона армія оволоділа Правобережною Україною, у тому числі й важливими портами – Миколаєвом та Одесою.

Радянські війська вийшли на підступи до Польщі, на державний кордон із Чехословаччиною та Румунією і перенесли бойові дії на територію Румунії. У квітні – травні внаслідок успішного здійснення Кримської операції і Севастопольської наступальної операції війська Четвертого Українського фронту очистили від гітлерівців Крим.

Упродовж липня – серпня тривала Львівсько-Сандомирська операція, у результаті якої було визволено майже всю Західну Україну. 8 жовтня, оволодівши населеним пунктом с. Лавочне (Дрогобицька область), радянські війська завершили здобуття УРСР. 27 жовтня під час Карпатсько-Ужгородської операції було вибито ворога з Ужгорода, протягом наступних тижнів – з решти населених пунктів Закарпатської України. 28 жовтня 1944 р. радянські війська розпочали бої за місто Чоп.

Як відбулася примусова депортація татар та інших народів із Криму

11 травня 1944 р. Державний комітет оборони ухвалив рішення про виселення з Кримської

АРСР і пересел ення в Узбецьку РСР кримських татар. Каральна акція обґрунтовувалася зрадництвом і масовим колабораціонізмом. Окремі факти співпраці з нацистами стали підставою для того, щоб депортувати близько 200 тис. кримських татар. Їх переселили не лише в Узбекистан, а й у Марійську АРСР та в кілька областей Росії.

У 1945 і 1948 рр. було перейменовано населені пункти, назви яких упродовж сотень років

мали кримськотатарське, німецьке, грецьке, вірменське походження (усього понад 90 % населених пунктів півострова). Нова топоніміка мала засвідчити «споконвіку російську» належність Криму.

Опрацьовуємо документ 1.

Відповідаємо на питання:

1. Як відбувалося переселення кримських татар? Чому це стало можливим у державі, яка проголошувала Конституцією основні соціально-економічні права громадян: на працю, відпочинок, матеріальне забезпечення в старості, у разі хвороби чи втрати працездатності, на освіту, рівноправність жінки і чоловіка, рівноправність громадян незалежно від їхньої національності та раси?

2. Чому дії сталінського режиму щодо кримськотатарського та інших народів Криму є злочинними?

3. Про що свідчить зміна 90 % назв Криму на російські?

4. Як склалася доля авторки спогадів на чужині?

5. Що мали відчувати депортовані? У чому трагедія кримськотатарського народу?

6. Дайте оцінку цій акції сталінського режиму.

7. Якою, на вашу думку, була справжня мета депортації кримських татар із Криму?

Домашнє завдання: опрацювати парагр. 34. Скласти хронологічну таблицю «Вигнання з України нацистських окупантів» стор. 238 - 241

Назва операції

Дата

Визволені міста в результаті операції (з датами)

7. 05. 2020 четвер

10 клас. Всесвітня історія

Тема уроку "Корінний перелом у Другій світовій війні" - стор. 218

Сталінградська битва

Битва за Сталінград тривала із середини липня 1942 р. до початку 1943 р. У вересні 1942 р. командувач 6-ї німецької армії генерал Фрідріх Паулюс розпочав наступ на Сталінград, щоб прорватися до нафтових родовищ на Кавказі. Під час першого штурму міста (липень–листопад 1942 р.) його війська пробилися до Волги лише на ділянці в півкілометра. Після цього бої велися в тісних міських кварталах і набрали затяжного позиційного характеру. Під Сталінградом стало очевидно, що вермахт уже не має достатньо сил для швидкого успішного

наступу. Спроби радянського командування розбити німецькі війська лобовими атаками також були невдалими й призвели до невиправданих людських втрат. Для розгрому німців було розроблено операцію «Уран»: виснаженняюпротивника в оборонних боях, контрнаступ та оточення ворожої армії.

Сталінградська битва стала однією з найзапекліших у війні. Німці зруйнували промислові об’єкти міста. Райони, захоплені однією стороною, протягом доби противник повертав під свій контроль. Виснаживши німецькі частини в оборонних боях, 19 листопада радянські війська завдали контрудару. Основна частина німецької армії (300 тис. осіб) опинилася в оточенні. А. Гітлер категорично відкинув пропозицію Ф. Паулюса прорвати кільце оточення ізсередини.

Він розраховував на танковий прорив іззовні. Проте наступ провалився й армія Ф. Паулюса була кинута напризволяще. Спроби налагодити «повітряний міст» для постачання оточеним продовольства й боєприпасів були безуспішними. Тим часом настали морози, які ще більше ускладнили становище німецьких військ. А. Гітлер наказав Ф. Паулюсу боротися до останнього патрона й присвоїв йому звання фельдмаршала. Наприкінці січня 1943 р. вибір у німців був невеликий: або померти від холоду й голоду, або здатись у полон. Ф. Паулюс у

передостанній день січня обрав друге. Уперше в історії Німеччини в полон потрапив фельдмаршал. Решта оточених військ капітулювала через три дні.

Поразка німецьких військ на Орловсько-Курській дузі

На початку лютого 1943 р., розвиваючи наступ після Сталінграда, радянські війська відвоювали в німців Курськ і Бєлгород, а в середині місяця — Харків. Проте контратаки групи армій «Дон» фельдмаршала Еріха Манштейна змусили Червону армію залишити Харків і Бєлгород та відступити за р. Сіверський Донець. Між Курськом та Орлом утворився 150-кілометровий вигин (дуга), що нависав над флангами німецьких армій «Центр» і «Південь». Наприкінці березня 1943 р. на радянсько-німецькому фронті завдовжки понад 2 тис. км запанувала тиша. Для зміцнення морального духу в Німеччині й утримання союзників Гітлеру потрібна була перемога на радянсько-німецькому фронті. Гітлер та його штаб планували розпочати наступ (операція «Цитадель») спочатку в травні 1943 р., але потім відклали атаку до початку липня. Вони були впевнені, що ретельно підготовлений наступ неодмінно прорве радянську оборону.

Німецький наступ не став для Червоної армії несподіванкою, бо впродовж кількох місяців вона спостерігала за його підготовкою. Маючи перевагу над німцями в живій силі й техніці, радянське командування вирішило перейти до демонстративної оборони. Радянські дивізії заздалегідь оточили свої позиції смугою мінних полів, траншеями й замаскованими артилерійськими позиціями. Після того як оборона максимально виснажить наступаючі ворожі армії, у бій мали вступити свіжі резерви.

Отримавши від полонених інформацію про час початку наступу, радянські артилеристи вночі 5 липня піддали масованому артилерійському обстрілу ворожі війська, які вийшли з укриття й готувалися до атаки. Стало очевидно, що німецький план викрито й елемент раптовості втрачено. Лише через дві години німці відкрили вогонь у відповідь; в атаку пішли танки й піхота. Більше тижня тривали жорстокі бої. Оминаючи мінні поля, німецькі танки потрапляли в зону артилерійського обстрілу. Радянська оборона «прогнулася», але вистояла.

Масштабна танкова битва Другої світової війни відбулася в ході Курської операції під с. Прохорівкою. У ній взяли участь з обох сторін від 6 до 6,5 тис. танків і самохідних гармат. Німці завдали удару на південній ділянці фронту, але радянські війська зупинили їх, розгромивши танкову еліту рейху. 12 липня А. Гітлер наказав припинити наступ, що коштував Німеччині майже 30 тис. загиблих і 60 тис. поранених.

Наступальні операції Червоної армії. Визволення території СРСР, перенесення військових дій у Центральну та Східну Європу. Бойові дії на Західному фронті та на Сході Після Курської битви війська радянського Центрального фронту продовжили наступ. Однак командування вирішило його пригальмувати й спрямувати війська 1-го Українського фронту генерала Миколи Ватутіна на взяття столиці України. Штурм німецької оборони на Дніпрі розпочався 3 листопада 1943 р. Й. Сталін поставив завдання взяти Київ до 7 листопада — річниці більшовицького перевороту 1917 р.

Помилки, допущені радянським командуванням у плануванні операції, призвели до невиправданих втрат людей та бойової техніки. Лише 6 листопада 1943 р. після запеклих боїв радянські війська ввійшли в українську столицю. Через тиждень німці в ході контрнаступу знову захопили Житомир і до грудня загрожували також Києву. Київська операція призвела до загибелі понад 400 тис. бійців, значну частину яких становила «чорна піхота» («чорнопіджачники», «чорносвитники») — непідготовлені й беззбройні чоловіки та підлітки, мобілізовані на території, залишеній німцями, яких кидали в бій на неминучу загибель. Літньо-осінню кампанію 1943 р., що розпочалася битвою на Орловсько-Курській дузі, вермахт програв. У ході наступу радянські війська просунулися на захід на 300–600 км і зайняли майже дві третини окупованих територій: західні області Росії, Лівобережну Україну; Червона армія вступила в Східну Білорусь. Вермахт утратив половину своєї армії на Сході. Значними були й

утрати радянських військ — понад 700 тис. убитих і поранених.

У 1944 р. наступ Червоної армії продовжився. Наприкінці січня німецькі й фінські війська відступили від Ленінграда на 150–300 км, але остаточно розгромити групу армій «Північ» і прорватися на Балтику радянським військам тоді не вдалося.

В Україні в середині лютого 1944 р. в районі Корсунь-Шевченківського (Черкаська область) капітулювало 30-тисячне угруповання німецьких військ. Невдовзі радянські війська вийшли на лінію кордону України. Наприкінці квітня 2-й та 3-й Українські фронти, які наступали в напрямку Румунії, прорвалися до Чорного моря. Водночас війська 4-го Українського фронту, окремої Приморської армії та кораблі Чорноморського флоту до середини травня звільнили Севастополь і весь Кримський півострів.

Критична для А. Гітлера ситуація на Східному фронті була посилена кризою на Західному фронті. Ще в липні 1943 р. союзні війська висадилися в Сицилії й у середині серпня захопили цей італійський острів. У травні 1944 р. капітулювало 240-тисячне німецько-італійське військо в Тунісі, на півночі Африки. Наслідком цих подій стало падіння режиму Б. Муссоліні. Король відправив його у відставку й ув’язнив. За кілька тижнів новий керівник італійського уряду маршал П. Бадольо попросив про перемир’я. Гітлер направив до Італії німецькі війська, аби зупинити наступ союзників з півдня, який розпочався у вересні. Спецгрупа німецьких десантників звільнила Б. Муссоліні, після чого він створив на півночі Італії маріонетковий уряд у м. Сало (звідси назва — «Республіка Сало»). Наприкінці війни Б. Муссоліні захопили й розстріляли партизани.

У червні 1944 р. від гітлерівців було звільнено Рим; північ Італії німці утри-

мували до весни наступного року.

На Далекому Сході в 1943–1944 рр. Японія відчайдушно обороняла від американських і австралійських військ численні острови, на яких були розташовані японські гарнізони. Війська союзників зазнавали значних втрат, бо добре захищені острови доводилося штурмувати лобовими атаками. Основною подією на Тихоокеанському фронті в 1943 р. стала битва за

о. Окінаву. Втрати японців становили тут понад 100 тис. солдатів. Ще 20 тис. померло в печерах, у яких вони рятувалися від американських бомб, снарядів і вогнеметів. Загинуло також 80 тис. цивільного населення острова. Американці втратили в битві за Окінаву майже вдесятеро менше солдатів, ніж японці.

У 1944 р., після знищення більшості японських кораблів у битві в затоці Лейте, американці відновили контроль над Філіппінами. Американці й британці розпочали регулярні бомбардування японських міст, навіть Токіо. Проте стало зрозуміло, що остаточне завоювання Японії з її двомільйонною дисциплінованою армією потребуватиме значних жертв.

Водночас з баз, розташованих в Індії, англійці завдали удар по японцях у Бірмі. Японці також були змушені воювати з місцевими партизанами. Спроба в 1944 р. перейти в наступ проти Індії завершилася для японців черговою невдачею. Поразка Японії була питанням часу.

Підсумки третього етапу Другої світової війни

•• Військова кампанія 1943 — весни 1944 р. розпочалася масштабною битвою під Сталінградом, успіх якої був закріплений у Курській битві, і завершилася виходом Червоної армії до державного кордону СРСР з подальшим перенесенням бойових дій на територію Східної та Центральної Європи.

•• На Орловсько-Курській дузі були знищені найкращі танкові війська вермахту.

•• Німеччина на Західному фронті та Японія на Далекому Сході остаточно втратили ініціативу й на всіх напрямках розпочали оборону. Неминучість поразки Німеччини та її союзників ставала дедалі чіткішою.

•• Війна змінила роль чоловіка й жінки; жінки брали безпосередню участь у бойових діях, а також несли на собі основний тягар обов’язків на виробництві та в побуті.

Дивимось відео з часу 37:50

тисни

Домашнє завдання: опрац. парагр. 22

10 клас. Громадянська освіта

Узагальнення: підготуйте та відправте мені презентацію на тему "Що таке криптовалюта та яка її роль в економіці майбутнього". Креативність схвалюється!

6. 05. 2020 середа

10 клас. Історія України

Тема уроку "Розгортання руху Опору в Україні" - стор. 227

До руху Опору в Україні в роки Другої світової війни належали сили, що обстоювали протилежні політичні позиції, мали різну мету. Об’єднувало їх одне – боротьба проти нацистських окупантів.

Рух Опору складався з:

1) радянського підпілля і партизанського руху;

2) українського націоналістичного

підпілля (ОУН і УПА);

3) польського руху Опору (Армія Крайова, що підпорядковувалася польському еміграційному урядові в Лондоні).

Кожна сила мала власний шлях боротьби з окупантами: одні вели її з першого року війни, інші

почали пізніше; хтось вдався до тимчасового союзу з ворогом, а хтось діяв безкомпромісно. Утім, кожна сила робила свій внесок у перемогу.

ДИВИМОСЬ ВІДЕО

Радянський партизанський рух.

29 червня 1941 р. з’явилася директива РНК СРСР і ЦК ВКП(б), відповідно до якої партійні й радянські органи розпочали практичну роботу з формування партизанських загонів. До цієї роботи були залучені й органи НКВС УРСР, у складі яких створювалися спеціальні підрозділи. Їхню діяльність координував заступник наркома внутрішніх справ УРСР Тимофій Строкач. Основу партизанських загонів складали бійці Червоної армії, що потрапили в оточення. Щоправда, через швидке просування військ Вермахту створити партизанські загони і мережу радянського підпілля в західному регіоні та правобережних районах України не вдалося. Цьому також сприяло негативне ставлення багатьох громадян України, особливо в Галичині й на Волині, до радянської влади.

Тож перші спроби налагодити збройну боротьбу в тилу ворога провалилися. Партизанський рух розгорнувся в лісових масивах Північної України після налагодження централізованого керівництва. Наприкінці 1941 р. утворилися партизанські загони:

О. Федорова на Чернігівщині,

С. Ковпака та С. Руднєва на Сумщині,

О. Сабурова – на території Сумської і Брянської областей.

На основі цих загонів згодом було організовано великі партизанські з’єднання. Москва забезпечувала їх зброєю, усім необхідним для бойової, диверсійної та розвідувальної діяльності.

З метою налагодження регулярного зв’язку з партизанами у червні 1942 р. було створено Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі з Т. Строкачем. УШПР здійснював координацію дій як між окремими загонами, так і між партизанами й частинами регулярної армії, переправляв літаками у тил ворога десятки груп, кадри фахівців (радистів, підривників, шифрувальників), зброю, боєприпаси, одяг, медикаменти, пропагандистську літературу тощо.

УШПР керував рейдами великих партизанських загонів і з’єднань по тилах ворога (у жовтні 1942 р. рейд на Правобережну Україну провели з’єднання О. Сабурова і С. Ковпака, улітку 1943 р. рейд до Карпат розпочав С. Ковпак). Одним із завдань партизанських рейдів, якими керувала Москва, була боротьба з «націоналістичними формуваннями» УПА, що, зрозуміло, підривало довіру місцевого населення до радянського партизанського руху.

Упродовж червня – жовтня 1943 р. відбувся Карпатський рейд Сумського партизанського з’єднання. Завданням рейду було здійснення диверсій на нафтопроводах і комунікаціях противника й ініціювання партизанського руху в німецькому тилу. Карпатський рейд був розцінений ЦК КП(б)У і УШПР найблискучішим із усіх рейдів, які здійснювали партизани України.

У 1943 р. розпочалася так звана рейкова війна – десятки загонів на окупованій території Білорусії, Росії і України виводили з ладу залізничні комунікації, щоб не дати окупантам змоги перекидати підкріплення та військове спорядження під Курськ, де розгорталася одна з наймасштабніших битв Другої світової війни.

В операціях з вигнання окупантів з України, особливо її Правобережжя, дедалі більшого значення набувала безпосередня взаємодія партизанів із регулярними військами, наприклад, під час витіснення окупантів з Овруча, Луцька, Рівного, Одеси.

На завершальному етапі радянсько-німецької війни боротьба підпільників і партизанів у тилу окупаційної армії посилилася. У 1944 р. українські партизани тісно взаємодіяли з регулярними військами, допомагали партизанам Польщі, Румунії, Угорщини, Чехословаччини. Частина українських партизанських груп діяла на території цих країн.

Уважно працюємо з біографіями особистостей і документами,

які є в параграфі, і виконуємо завдання.

Роль УПА як військового формування в націоналістичному русі Опору.

Провід ОУН(б) швидкими темпами розбудовував УПА. Спочатку Головною командою УПА

керував Василь Івахів. Після його загибелі в бою з німцями у травні 1943 р. головним командиром УПА став Дмитро Клячківський. УПА мала широку підтримку з боку західноукраїнського населення і спиралася на розгалужену, глибоко законспіровану організаційну мережу ОУН(б). Вона налічувала десятки тисяч бійців (загалом через лави УПА пройшло понад 100 тис. осіб), які діяли на Волині, Поліссі і в Галичині.

Поступово вдосконалювалася і структура управління й командування УПА. Бойові формування підпорядковувалися трьом командуванням: УПА-Північ, яке охоплювало Волинь і Західне Полісся, Житомирщину, Північно-Західну Київщину; УПА-Захід – Галичину, Буковину, Закарпаття і Закерзоння (Холмщину, Лемківщину, Надсяння); УПА-Південь – сучасну Хмельниччину, Вінниччину, західну частину Черкаської та Кіровоградської областей. Крайовим командирам цих трьох генеральних воєнних округів («країв») підпорядковувалися воєнні округи, яким підлягали курені (батальйони), кожен з яких складався з 3–4 сотень по 80–200 бійців. Тактичними формами боротьби УПА були рейди, напади на німецькі гарнізони, склади, обози, сутички з радянськими партизанами, військами НКВС, підрозділами Армії Крайової.

У серпні 1943 р. головним командиром УПА став Роман Шухевич (псевдо – Тарас Чупринка).

У 1943 р. УПА вела боротьбу на два фронти – проти нацистських окупантів та їхніх союзників, а також проти партизанських загонів. У жовтні–листопаді 1943 р. провела 47 боїв із німцями і 54 бої проти радянських партизанів. Провід ОУН(б) з осені 1943 р. прагнув стримувати її від активних дій проти нацистів, намагаючись зберегти сили для боротьби з комуністичним режимом, оскільки було зрозуміло, що він повертається в Україну. З початком 1944 р. між УПА й частинами Вермахту остаточно склалися відносини взаємної неагресивності.

Гітлерівський уряд звільнив з концтабору С. Бандеру, А. Мельника та інших керівників ОУН.

Навесні 1944 р. відбулися перші збройні сутички УПА з регулярними радянськими військами та частинами НКВС. Під час однієї з них було смертельно поранено командувача Першого Українського фронту генерала М. Ватутіна. Від початку 1945 р. майже в усіх районах Західної України розпочалися масштабні операції НКВС, які увійшли в історію під назвою першої «Великої блокади». ЦК КП(б)У поставив завдання перед НКВС УРСР завершити розгром УПА до 15 березня 1945 р. Попри великі втрати УПА лишалася досить чисельною і

дієвою підпільною організацією.

Третій надзвичайний великий збір у серпні 1943 р. затвердив процес демократизації ОУН,

скасував принцип однопартійності в суспільстві і державі, проголосив УПА не військом ОУН,

а всеукраїнськими збройними силами. Восени 1943 р. командування УПА висунуло ідею створення представницького органу, мета якого – здійснювати політичне керівництво

визвольною боротьбою в Україні. Після відповідної підготовки у липні 1944 р. поблизу с. Недільна на Самбірщині (Львівщина) відбувся Перший великий збір за участі різних українських політичних організацій, які сформували тим часовий парламент України – Українську головну визвольну раду (УГВР) на чолі з К. Осьмаком. Генеральний секретаріат УГВР – Тимчасовий уряд воюючої України – та секретаріат військових справ очолив Р. Шухевич. УПА була формально підпорядкована УГВР. Представники ОУН(м) відмовилися увійти до УГВР. Зусиллями УГВР створювалися органи місцевого самоуправління, система постачання військових формувань і шпиталів, вишкільні центри, служба пропаганди тощо.

Уважно працюємо з біографіями особистостей і документами,
які є в параграфі, і виконуємо завдання.

Суть українсько-польського протистояння часів Другої світової війни.

Воєнні дії «проти всіх» в умовах Другої світової війни загострили проблему українсько-польських відносин. Ще 1941 р. розпочалися терористичні акції польської Армії Крайової (АК) проти українського населення Холмщини і Підляшшя. Згодом вони перекинулися на Галичину і Волинь. АК намагалася контролювати землі, втрачені Польщею 1939 р. У 1943–1944 рр. частини АК за допомогою польської поліції і добровольчих загонів із місцевого населення знищили тільки на Холмщині близько 5 тис. українців та спалили десятки сіл. На

пропозиції командування УПА розпочати переговори та звернення митрополита А. Шептицького припинити винищення українців польські сили не відповіли. Воєнний спосіб розв’язання конфлікту призвів до збройної конфронтації. Наказом Р. Шухевича було створено Холмський фронт. Унаслідок трагічних подій обидва народи зазнали великих втрат, загинули тисячі мирних жителів краю.

Одним із найболісніших епізодів українсько-польського конфлікту була Волинська трагедія 1943 р. Навесні 1943 р. Крайовий провід ОУН(б) на Волині ухвалив рішення про вигнання з Волині місцевих поляків. На той час українці становили до 80 % населення Волині, поляки – 15 %. Обґрунтовуванням такого рішення стала потреба перешкодити планам польських

політичних сил поверну ти повоєнній Польщі Західну Україну. Мала прихильників також ідея покарання місцевих поляків за співпрацю з гітлерівцями чи радянськими партизанами, тобто ідея відплати за кривди українцям. Тож дії УПА підтримувала частина місцевих українців. Спочатку акції українських повстанців були спрямовані проти польських співробітників гітлерівської адміністрації, та поступово вони поширилися також на польських селян.

11–13 липня 1943 р. стався виступ проти місцевих поляків. Загони УПА майже одночасно

атакували десятки польських поселень. Польські партизанські загони та польська допоміжна поліція відповіли на події 11 липня масовими нападами на українські села.

Уважно працюємо з біографіями особистостей і документами,
які є в параграфі, і виконуємо завдання.

ДИВИМОСЯ ВІДЕО

Домашнє завдання: опрацювати парагр. 33, виконати тести і надати мені для перевірки

1. План воєнної операції Німеччини проти СРСР мав назву:

а) Ост; б) Ольденбург; в) Барбаросса; г) Вайс.

2. Хто був призначений рейхскомісаром України?

а) Кейтль; б) Йодль; в) Рундштедт; г) Кох.

3. Яку назву носив план перетворення України в колонію фашистської Німеччини?

а) Барбаросса; б) Ост; в) Вайс; г) Ольденбург.

4. Повстанці УПА в ході антигітлерівського руху Опору:

а) об’єднались з радянськими партизанами;

б) проводили спільні операції з польськими партизанами;

в) отримували і надавали допомогу білоруським партизанам;

г) не змогли порозумітися із іншими силами антигітлерівського руху Опору.

5. На території західноукраїнських земель окупаційною владою було утворено:

а) рейхскомісаріат “Україна”; б) дистрикт “Галичина”; в) “Трансністрію”; г) Українську республіку.

6. Центром окупаційної адміністрації в Україні стало місто:

а) Рівне; б) Вінниця; в) Київ; г) Луцьк.

7. Яке з партизанських з’єднань здійснило рейд в Карпати?

а) О. Сабурова; б) С. Ковпака;в) О. Наумова; г) О. Федорова.

8. УПА була створена 14 жовтня 1942 р. на:

а) Галичині; б) Волині; в) Поділлі; г) Поліссі.

9. Трансністрія – це територія, яку Гітлер віддав:

а) Румунії; б) Угорщині; в) Болгарії; г) Польщі.

10. План “Ост” передбачав перетворення України у:

а) незалежну державу; б) колонію Німеччини; в) протекторат Німеччини; г) автономію у складі Німеччини.

11. Встановіть відповідність українських територій окупаційним зонам:

1) Львівська, Дрогобицька, Станіславська та Тернопільська області; а) підпорядковані безпосередньо військовому командуванню;

2) Одещина, Миколаївщина; б) дистрикт “Галичина”;

3) Чернігівщина, Харківщина, Сумщина і Донбас; в) губернаторство “Трансністрія”;

4) центральні українські землі; г) рейхскомісаріат “Україна”; д) ввійшли до складу Румунії, союзника Німеччини.

12. Встановіть відповідність:

1) голова Українського штабу партизанського руху; а) Я. Стецько;

2) голова Української повстанської армії; б) М. Кузнецов;

3) керівник партизанського з’єднання; в) Р. Шухевич;

4) легендарний розвідник; г) Т. Строкач;

д) С. Ковпак.

4. 05. 2020 понеділок

10 клас. Громадянська освіта

Тема уроку "Корупціогенні ризики. Причини та наслідки корупції в економіці та політиці. Шляхи подолання корупції" - стор. 209

До корупціогенних чинників можна віднести культуру суспільства, що включає прихильність до корупції; існуючі звичаї; протиставлення родинного зв’язку офіційним правилам, передування родинних стосунків офіційним обов’язкам.

На поширеність корупції впливає невиконання наявного антикорупційного законодавства, також важливим є економічний стан у державі. Що вищим є рівень економічного розвитку, то нижчі корупційні ризики. Корупція є результатом багатьох процесів, що відбуваються в суспільстві, тож побороти її можна, лише враховуючи національну специфіку та глибинний аналіз корупційних процесів в Україні.

Корупція часто допомагає швидко «вирішити» певні проблеми, отримати кращий сервіс, пришвидшити отримання дозволів або вирішити спірні питання на свою користь. Та всі ми добре розуміємо, що кожний, навіть незначний хабар — це цеглина, що зміцнює фортецю корупції, яка, врешті-решт, руйнує наше демократичне суспільство, не дозволяє нам користуватись нашими правами й можливостями, навіть здійснювати наші мрії.

Існує багато шляхів, якими суспільство може протидіяти корупції. Серед принципів такої протидії можна назвати взаємний контроль державних органів, коли кожен орган є під контролем з боку інших органів. Також це удосконалення й реформування системи державного управління, покращення системи надання державних послуг населенню. Після Революції гідності 2014 р. увага суспільства й держави до корупції в Україні посилилась. Відбулося

нове усвідомлення її нищівної ролі для української демократії. Були створені нові антикорупційні органи, запроваджені інноваційні практики. У цей час було ухвалено низку важливих антикорупційних законів.

Сьогодні в Україні діє низка державних органів, покликаних боротися з проявами корупції. Серед них є як спеціалізовані, так й інші органи з більш широкою сферою повноважень, які включають, окрім іншого, й антикорупційну діяльність. Крім того, питаннями корупції в межах своїх повноважень займаються такі органи:

*Державне бюро розслідувань,

*Слідчі підрозділи прокуратури,

*Національна поліція,

* Служба безпеки України.

Дуже важливими в подоланні корупції в Україні є різноманітні громадянські ініціативи.

Працюємо з рубрикою "Ідеї для дослідження"

Важливими в подоланні корупції є прозорість і відкритість у роботі державних органів. Тому дуже важливим є законодавство, що забезпечує відкритість інформації про роботу державних службовців й органів влади. В Україні це Закон України «Про доступ до публічної інформації» та Постанова Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 2015 р. № 835 «Про затвердження Положення про набори даних, які підлягають оприлюдненню у формі відкритих даних». На вимогу даного закону створено Єдиний державний веб-портал відкритих даних data.gov.ua, який призначено для забезпечення надання доступу до публічної інформації у формі відкритих даних.

Одним зі способів уникнути корупцію на рівні надання адміністративних послуг є унеможливлення особистих контактів між чиновником, що надає дану послугу, та громадянином, який її отримує. Для цього останнім часом запроваджуються різноманітні адміністративні послуги в електронній формі, якими можуть скористатися як приватні особи, так і бізнес. Спеціально для цього був створений Єдиний державний портал адміністративних послуг poslugy.gov. ua, який адмініструє Міністерство економічного розвитку та торгівлі України.

Різноманітні послуги, пов’язані з реєстрацією бізнесу, громадських об’єднань та мас-медіа, отриманням інформації з реєстрів тощо можна дістати на порталі «Он-лайн будинок юстиції» online.minjust.gov.ua.

Та головним у справі подолання корупції є особисте несприйняття її кожним окремим громадянином, незгода давати хабар або приймати «маленькі знаки уваги». Ми самі будуємо наше майбутнє, і відмовляючись брати участь навіть у побутовій корупції сьогодні, ми дбаємо про наше прозоре й чисте завтра.

Домашнє завдання: опрац. парагр. 46, розгляньте наклейки на стор. 212 і запропонуйте свої варіанти антикорупційних наклейок (фото наклейок).

30. 04. 2020

10 клас. Всесвітня історія

Тема уроку "Події 1941–1942 рр.". Продовження - стор 215

Окупаційний режим на окупованих територіях

До осені 1942 р. німці захопили величезну територію — від Волги й Кавказу до Атлантики. Управління цими територіями здійснювалось або безпосередньо окупаційною владою, або через маріонеткові національні «уряди». На деяких територіях, наприклад в Австрії, офіційно окупаційної влади не було, бо країна вважалася невід’ємною складовою Третього рейху.

Польща була генерал-губернаторством, де існувала німецька цивільна адміністрація.

Окуповані землі СРСР поділили між різними адміністративними одиницями:

*округ «Остланд» — Латвія, Литва, Естонія, Білорусь;

*дистрикт «Галичина» — Галичина;

*рейхскомісаріат «Україна» — Поділля, Волинь, більша

частина Подніпров’я;

*«Трансністрія» — зона окупації Румунії — південь України, Північна Буковина, території вздовж Дністра, Бугу й Дунаю.

В окупованій Чехословаччині було три види окупаційного управління: Словаччину проголосили незалежною державою (під контролем німців); Чехію й Моравію —протекторатом; Судетську область — частиною Німеччини. У Франції окупаційне двовладдя було втілене, з одного боку, у маріонетковому уряді в м. Віші, а з іншого — в окупації німцями й італійцями значної частини території країни.

Німеччина використовувала землю, корисні копалини, робочу силу загарбаних країн для задоволення власних потреб. До Німеччини безперервно рухались ешелони з промисловими товарами, зерном, сировиною та мільйонами «остарбайтерів» — добровільно чи примусово вивезених робітників зі Сходу. Також широко використовували працю військовополонених і в’язнів концтаборів.

Найстрашнішою сторінкою Другої світової війни стала жорстокість окупантів до цивільного населення. У німецьких концтаборах за наказами А. Гітлера й керівника СС Г. Гіммлера було замордовано майже 12 млн в’язнів з усієї Європи. В окупованих країнах нацисти встановлювали «новий порядок».

Першими випробували на собі «новий порядок» поляки. Нацисти відправляли чоловіків, яким виповнилося 18 років, до трудових таборів у Німеччині, де їх виснажували тяжкою працею та нелюдськими умовами утримання.

Словник: «Новий порядок» — репресивний режим, який запроваджувався нацистською

Німеччиною на окупованих територіях. Характерними проявами були фізичне знищення людей за расовими, національними та політичними ознаками, організація таборів смерті, примусове вивезення людей до Німеччини як рабської робочої сили, економічний грабунок окупованих країн.

У разі опору репресії посилювалися. У 1942 р. два чехи кинули бомбу в шефа німецької таємної поліції в Чехії Р. Гейдріха. У відповідь було розстріляно понад 1,3 тис. чехів, а 3 тис. євреїв відправили на смерть до концтаборів. Через місяць с. Лідице, мешканці якого не мали жодного стосунку до замаху, було вщент зруйноване, а його мешканці спалені живцем або вбиті.

Голокост

Жахлива доля в роки війни спіткала євреїв. Їх виселяли до спеціальних закритих районів — гето. Починаючи з 1942 р. нацисти масово розстрілювали євреїв або знищували їх у газових камерах концтаборів Бухенвальд, Заксенгаузен, Аушвіц, Дахау та ін. У ході війни було вбито майже 6 млн євреїв, зокрема 1,5 млн дітей. Понад 1,5 млн євреїв було знищено нацистами в Україні. Масове вбивство євреїв за расовою ознакою ввійшло в історію під назвою Голокост - безпрецедентне за масштабами знищення нацистами єврейського народу в роки Другої світової війни, геноцид. .

Однак євреї не були пасивними жертвами, вони чинили збройний опір нацистам. Символами єврейського опору в період Голокосту стали повстання у Варшавському, Мінському, Вільнюському, Білостоцькому гето, у концтаборі «Собібор» та інших місцях неволі. Євреїв переховували від нацистів і колабораціоністів, діставали їм фальшиві (або чужі справжні) документи, організовували втечі з гето чи концтаборів, переправляли до партизанських загонів тощо. Рятівникам єврейських родин Ізраїль присвоїв звання «Праведник народів світу». Станом на 2016 р. таке звання отримали 2,5 тис. українців.

Рух Опору

Окупаційна політика Німеччини та її союзників наражалася на спротив поневолених народів. На загарбаних територіях виникав рух Опору - опір у роки Другої світової війни на окупованих Німеччиною та її союзниками територіях, а також у самій Німеччині.

Рух Опору мав різні форми: організація страйків на підприємствах, пропагандистська робота, переховування поранених бійців, партизанська боротьба. Найбільшого розмаху цей рух набув у СРСР, Польщі та Югославії, Італії. На боротьбу піднялося також населення Франції, Албанії, Бельгії, Греції, Нідерландів і навіть Великої Британії, яка не була окупована. На Британських островах були створені загони для десантування на територію противника.

У русі Опору на теренах СРСР існували дві течії: комуністична (радянські партизани й підпільники) і національні (Українська повстанська армія (УПА), «Лісові брати» у країнах Балтії).

В Югославії до кінця 1941 р. діяло майже 80 тис. партизанів, очолюваних комуністом Йосипом Броз Тіто, а також сербські націоналістичні загони «четників» і хорватських «усташів». На території Польщі діяли Армія Крайова (АК) і прокомуністична Гвардія Людова (ГЛ). У Греції розрізнені загони були об’єднані в Народно-визвольну армію.

На завершальному етапі війни бійці руху Опору майже всіх європейських країн при наближенні армій країн антигітлерівської коаліції підняли повстання. Більшість із них були результативними, проте в Польщі Варшавське повстання влітку 1944 р. було розгромлене німцями за бездіяльності Й. Сталіна.

У Німеччині відбулося кілька невдалих замахів на А. Гітлера. В Італії влітку 1944 р. була створена майже 100-тисячна партизанська армія. Бійці бельгійського й голландського рухів Опору рятували єврейські та ромські родини від відправлення до таборів смерті.

Щороку 10 квітня відзначається Міжнародний день руху Опору.

Домашнє завдання: опрацювати парагр. 21, прочитати додаткову інформацію про Голокост

10 клас. Громадянська освіта

Тема уроку "Поняття лобізму. Сутність корупції" - стор. 206

Суспільство складається з різноманітних груп, яким притаманні свої потреби й інтереси, які вони намагаються реалізувати різними способами. Одним зі способів є лобізм, який існує фактично в усіх демократичних країнах, але не всюди набув законодавчого визнання та легітимності. Слово «лобі» походить від англійського lobby, кулуари. Лобіювання — це неофіційний вплив на законодавців, а лобісти — люди, які здійснюють такий вплив. Сьогодні слово «лобі» використовують і у більш широкому розумінні, як широкі неформальні групи, що захищають у законодавчому органі інтереси певних галузей або регіонів (наприклад, аграрне лобі).

Лобісти мають достатньо широкий спектр методів здійснення впливу. Це і переконування, і надання рекомендацій, і інформування, і навіть безпосередня участь у розробці законопроектів. Інколи лобісти вдаються до підкупу впливових осіб, і тоді лобіювання перетворюється на корупцію. Залежно від того, на кого саме спрямовані зусилля лобістів, розрізняють парламентський, президентський та урядовий лобізм. Якщо тиск на органи влади здійснюється зі сторони, такий лобізм називають зовнішнім. Якщо ж лобіювання здійснюється самими депутатами, урядовцями, їх оточенням тощо, такий вплив називають внутрішнім. Нарешті, дуже часто сьогодні лобіюванням вважають будь-які форми захисту групових інтересів. У цьому розумінні можна говорити, що, наприклад, багато неурядових організацій займаються соціальним лобіюванням, а деякі політичні партії лобіюють економічні та політичні інтереси певних груп.

Лобіювання в Україні є дуже поширеним явищем, але законодавчо його врегулювати поки не вдалося. Водночас, в Україні діють такі організації громадянського суспільства, як Інститут професійного лобіювання та адвокасі й Українська асоціація професіоналів у сфері GR і лобістів, які намагаються створити в суспільстві краще розуміння ролі та функцій лобіювання та адвокасі, сприяння встановленню інституту лобіювання в Україні. Дотичним до поняття лобіювання є діяльність, що називається адвокасі, або адвокація. Можна побачити такі її назви, як заступництво, поборництво або просування. Адвокасі називають діяльність із захисту інтересів певної групи, яка має право на певні блага, але не може це право реалізувати. На відміну від лобіювання, адвокасі завжди спрямоване на вразливі групи населення, і ним переважно займаються неурядові організації. Така діяльність спрямована на досягнення змін у законодавстві, державній політиці та практиках. Вона допомагає побудувати продуктивні й прозорі відносини між урядовцями та громадянами.

Інколи лобізм може призводити до виникнення корупції, яка є одним із найбільш небажаних (хоч і необов’язковим) наслідком лобістської діяльності.

Слово «корупція» ми чуємо дуже часто. Що ж таке корупція, чому вона виникає, чому її наслідки є такими згубними, і головне: що ж із цим робити?

Слово «корупція» походить від латинського corrumpere, тобто псувати. Але саме це явище сягає корінням давніх-давен. Так, першим правителем, про якого збереглася згадка як про борця з корупцією, був Урукагін — шумерський цар міста-держави Лагаш у другій половині XXIV ст. до н.е. Це явище було поширеним і в іншим давніх державах: люди намагалися шляхом подарунків вирішити на свою користь судові спори або отримати бажані посади в Стародавньому Єгипті, Греції, Індії та Китаї. Корупція процвітала і за Середньовіччя, і в пізніші історичні епохи, але водночас люди завжди добре усвідомлювали її згубність, а закони часто за неї карали. Так, на Запорозькій Січі впіймані на крадіжці позбувалися посади, а то й життя, залежно від обставин злочину.

Сучасна корупція є складним явищем, яке має різні форми й прояви, а її згубність визнають майже в усьому світі. Тому до Конвенції ООН проти корупції, прийнятої 31 жовтня 2003 року, приєдналося 183 держави. Україна також ратифікувала цю Конвенцію 18 жовтня 2006 року.

Просто кажучи, корупція — це зловживання наданими повноваженнями заради

наживи (грошей, пільг, переваг). Але через складність і різноманітність, через наявність певної національної специфіки в різних країнах важко дати загальне й усеохопне визначення корупції.

Домашнє завдання: опрац..парагр. 45, відповісти на питання: як ви гадаєте, що таке корупція? Наведіть приклади.

29. 04. 2020 середа

10 клас. Історія України

Тема уроку "Окупаційний режим в Україні". Продовження. стор.221

Ви склали таблицю в зошит (на стор. 221).

Перед початком уроку подивіться, будь ласка, відео

Доля військовополонених та остарбайтерів. Хто такі колаборанти.

Після провалу бліцкригу в Німеччині виник гострий брак робочих рук через постійні мобілізації. Вихід було знайдено у використанні примусової праці населення окупованих країн. На початку 1942 р. серед населення України розгорнули агітацію про виїзд на роботу до Німеччини. Наголошувалося на добрих умовах праці й хорошій платні. Під час перебування остарбайтерів у Німеччині окупаційна адміністрація обіцяла дбати про їхні родини. Безробіття, голод, спокусливі обіцянки змусили в січні – лютому кілька тисяч добровольців виїхати до Німеччини. Проте дуже швидко звідти почали надходити розпачливі листи про

жахливі умови життя заробітчан. Охочих виїхати не було, але в березні надійшло розпорядження про вивіз на роботи до Німеччини 527 тис. робітників, у вересні – ще 500 тис. українок у віці 15–35 років для роботи в домашньому господарстві. Почалося насильницьке

вивезення молоді. На майбутніх остарбайтерів (термін в підручнику на стор. 222) влаштовували облави, брали в заручники рідних, спалювали будинки тих, хто тікав. За роки окупації з території України було вивезено 2 млн 400 тис. осіб, що становило 48 % від усіх примусово вивезених на Захід із території СРСР.

Працю іноземних робітників використовували в Німеччині на великих підприємствах, у сільському господарстві, сфері обслуговування. Багато молоді зі Сходу працювало в німецьких сім’ях. Можливість вижити залежала від того, де працював остарбайтер.

Трагічною була доля 3,8 млн військовополонених, захоплених німецькими військами в перші місяці війни. Берлін вважав, що «чим більше військовополонених помре, тим краще». Як правило, одразу відокремлювали й негайно розстрілювали політкомісарів та євреїв. Решту кидали до нацистських таборів. Коли стало зрозуміло, що війна проти Радянського Союзу затягується на невизначений час, окупанти відмовилися від практики масового знищення військовополонених і з 1942 р. почали широко використовувати їх на примусових роботах.

Завдання

Поневіряння військовополонених і остарбайтерів, які залишилися живими, після війни не закінчилися. Сталін створив для них фільтраційні табори. Після перевірки немало з них потрапило до радянських концтаборів.

На окупованій території СРСР з окупантами співпрацювала невелика частка населення. Вимушену працю задля заробітку на підприємствах і в колгоспах не вважають колабораціонізмом. Виявом колабораціонізму були здебільшого служба в охоронних поліцейських, військових та інших збройних формуваннях, які вели боротьбу з партизанами і підпільним рухом, а також виконання функції інформаторів, глав низових адміністрацій тощо.

З ідеологічних причин свідомо співпрацювали з окупантами члени деяких репресованих і розкуркулених родин. Були й такі, хто брав участь у каральних операціях проти мирного населення. Їхні дії кваліфікують як воєнний злочин.

Будь ласка, зверніть увагу на терміни на стор. 223: що таке концентраційний табір і

хто такий колаборант. Також перегляньте фото тут же "Уманська яма".

Працюємо з документами на стор. 224 і відповідаємо на питання тут же.

Чому Бабин Яр вважають символом Голокосту в Україні. Хто такі «Праведники народів світу».

Нацистський «новий порядок» передбачав особливу расову політику, жертвами якої стали євреї, роми (цигани), слов’янські народи. В Україні було створено сотні таборів і гетто для ізоляції та подальшого знищення єврейського й іншого населення.

Київ став першим у Європі містом, де окупанти знищили всю єврейську громаду. Масові розстріли єврейського населення Києва відбулися в урочищі Бабин Яр 29 і 30 вересня. Усім євреям було наказано зібратися 29 вересня на північній околиці міста, звідти колони людей спрямовували до Бабиного Яру і розстрілювали. Загинуло майже 34 тис. євреїв. Ці два дні перетворили Бабин Яр на символ Голокосту в Україні. Трагедія Бабиного Яру тривала й надалі.

Тут убивали в’язнів Сирецького концтабору, військовополонених, підпільників, членів ОУН. У Бабиному Яру загинула, зокрема, поетеса Олена Теліга. Загалом окупаційна влада знищила в Бабиному Яру понад 100 тис. осіб.

Голокост (з англ. holo caust – винищення, все спалення) – термін, яким називають геноцид євреїв, здійснюваний нацистами в роки Другої світової війни. Був утіленням

гітлерівської політики «остаточного розв’язання єврейського питання», тобто цілковитого винищення єврейського народу.

Зверніть увагу на фото на стор. 225

Населення України, як і в інших країнах, ставилося до таких дій нацистів як до звірства, нелюдської жорстокості. Тож за можливості люди надавали євреям допомогу. Митрополит А. Шептицький відкрито виступив на захист євреїв, звертався з листом до Гітлера й особисто врятував близько 150 дітей і 15 рабинів. Ризикуючи життям, громадяни України, Польщі, Голландії, Франції, багатьох інших країн врятували чимало життів. Тим, хто в роки Другої світової в окупованій нацистами Європі рятував євреїв від Голокосту, у сучасному Ізраїлі

надають почесне звання «Праведник народів світу». Першою серед українців звання «Праведник народів світу» надано у 1976 р. Олені Вітер. Вона була настоятелькою греко-католицького монастиря ордену студитів у Львові, співпрацювала з ОУН. У роки німецької окупації у львівському сиротинці, що перебував під її опікою, ігуменя переховувала від нацистів єврейських дітей. У 1945 р. настоятельку вдруге заарештували радянські спецслужби. На першому допиті затримана одразу зізналася, що «мала зв’язок з УПА, надавала їм допомогу в боротьбі проти радянської влади, повністю поділяла їхні думки і працювала на користь створення самостійної України. Це робила цілком усвідомлено, бувши вороже налаштованою до радянської влади». Її засудили на 20 років ув’язнення, яке відбувала в радянських концтаборах.

Домашнє завдання: опрацювати парагр. 32, виконати усні завдання, що ставились на протязі уроку.

27. 04. 2020 понеділок

10 клас. Громадянська освіта

Тема уроку "Учасники ринку праці. Професії. Заробітна плата" (стор. 200)

Майже все, що нас оточує, є результатом людської праці. Це і піраміди Стародавнього Єгипту, й останні моделі електроніки, і свіжоспечений хліб, твори мистецтва й досягнення науки тощо. Людська праця — це свідома цілеспрямована діяльність людини, докладання нею певних зусиль, спрямованих на здобуття бажаного результату і задоволення певних потреб, перетворення природних ресурсів на блага. Праця допомагає розкритися потенціалу кожної людини, досягати цілей. Праця є одним з факторів виробництва, що забезпечує створення матеріальних і духовних благ.

На рикну праці підприємці купують, а домогосподарства продають товар, який називається «робоча сила» — здатність людини до праці, сукупність фізичних і духовних здібностей, що людина використовує у своїй діяльності.

Виникнення ринку робочої сили пов’язане з існуванням вільної конкуренції, а також вільної праці, коли людина може в будь-який момент звільнитися. На ринку робочої сили відбувається працевлаштування, він забезпечує ефективне використання трудових ресурсів.

Суб’єктами (учасниками) ринку праці виступають роботодавці, які винаймають робочу силу, та наймані працівники, які її продають. Роботодавцями виступають різноманітні підприємства, громадські організації, державні установи, окремі особи тощо, які мають потребу й використовують найману працю, а найманими працівниками — вільні громадяни, здатні виконувати суспільно корисну роботу, що пропонують власну робочу силу.

Важлива роль на ринку праці належить державі. По-перше, держава виступає як роботодавець, винаймаючи працівників для державних установ і підприємств. Так, у 2017 р. в Україні налічувалося понад 200 тис. державних службовців. По-друге, держава виконує на ринку такі функції:

• регуляторну — встановлює правила гри для працівників і працедавців,

визначаючи рівень мінімальної зарплати, забезпечуючи соціальні гарантії працівників,

установлюючи тривалість робочого дня тощо;

• забезпечення нормативно-правової бази функціонування ринку праці та

контроль за дотриманням законодавства;

• розвиток внутрішнього ринку, забезпечення платоспроможності населення;

• формування системи соціального захисту;

• підтримка розвитку професійних спілок.

Як же на практиці відбувається процес працевлаштування? Зазвичай на достатньо великих підприємствах існує кадрова служба, яка відповідає за забезпечення підприємства робочою силою. Основними її функціями є визначення потреби в кадрах, прийом на роботу та звільнення, підготовка й перепідготовка тощо. У випадку маленьких підприємств ці функції може виконувати просто окрема особа, а іноді й сам підприємець. Прийом на роботу передбачає пошук відповідного кандидата та оформлення кандидата на роботу. Цей процес відбувається у двох напрямах: роботодавці вирішують, чи задовольняє кандидат їхні вимоги й чи запропонувати йому посаду, а кандидат вирішує, чи погодитись йому на дану роботу, якщо її запропонують.

Дивимось схему

Між працівниками і працедавцями виникають як взаємні зобов’язання, так і взаємна відповідальність. Працедавці зобов’язані створити належні й безпечні умови праці, своєчасно сплачувати заробітну платню, а від працівників очікується сумлінна праця, дотримання трудового розпорядку.

Для того щоб займати певну посаду, працівникові необхідно мати професійну придатність, тобто сукупність знань, умінь, навичок, особистих якостей, необхідних для виконання відповідних посадових завдань, володіти професією і кваліфікацією. Професія — це певний вид трудової діяльності, який потребує спеціальних теоретичних знань і практичних навичок, отриманих у процесі спеціальної підготовки. Перші професії виникають на певному етапі розвитку людства, коли людина вже не могла сама виробляти все необхідне для свого життя. З виникненням централізованої держави правителі починають потребувати

управлінців для ведення справ та військових для оборони, і кількість професій зростає. В епоху індустріалізації зростає кількість робітничих професій. Завдяки науково-технічному прогресу починають розвиватися професії сфери послуг, професії, пов’язані з поширенням масової інформації, тощо.

З внутрішньо-професійним поділом праці пов’язана спеціальність (фах). Наприклад,

професія вчителя включає такі спеціальності, як вчитель історії, вчитель математики тощо. Працюючи за спеціальністю, людина оволодіває новими знаннями й навичками, підвищує свою кваліфікацію. Кваліфікація — це сукупність професійних знань, умінь та практичних навичок. Що вищою є кваліфікація працівника, то кращими будуть умови, на які він може розраховувати при укладанні трудового договору. Вищу кваліфікацію можна здобути завдяки досвіду роботи на певній посаді, навчаючись на різноманітних курсах, семінарах, тренінгах чи майстер-класах. Часто підвищенням кваліфікації персоналу займається кадрова

служба підприємства.

Оцінкою праці є заробітна плата. Стаття 1 Закону України «Про оплату праці» дає таке визначення: заробітна плата — це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства. На конкурентному ринку праці заробітна плата визначається попитом і пропозицією робочої сили. Важливу роль у встановленні попиту на робочу силу визначає рівень технічної оснащеності підприємства: заробітна плата найманих працівників буде порівнюватися з витратами на придбання відповідного оснащення, і в деяких випадках підприємцю буде вигідніше модернізувати технічне оснащення, аніж приймати на роботу додаткових працівників. У цілому, на формування пропозиції робочої сили на ринку впливає

багато чинників:

*демографічні чинники, тобто склад населення, переважання в ньому різних вікових груп, *система підготовки й перепідготовки кадрів,

*доступ до професійно-технічної та вищої освіти, а також освіти впродовж життя.

Таким чином, на конкурентному ринку робочої сили заробітна плата визначається співвідношенням попиту і пропозиції товару й робочої сили тощо. Держава встановлює та гарантує найманим працівникам мінімальний рівень заробітної плати. На умови оплати праці впливає також система оплати, яка застосовується — погодинна, коли працівник отримує платню залежно від відпрацьованих годин, або відрядна, коли до уваги береться вироблений продукт. На заробітну плату найманого працівника впливає досвід, кваліфікація, освіта, що визначають якість праці, яку він може виконувати. У деяких випадках на оплату впливає

унікальність здібностей працівника, наприклад, у випадку гравців футбольного клубу вищої ліги.

Працюємо з рубрикою "Яскрава особистість" - стор. 203

Стаття 24 Конституції України наголошує на рівноправності чоловіків і жінок, яка забезпечується: «наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей […] у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров’я жінок […]; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством». Незважаючи на це, за даними Держстату, чоловіки в Україні заробляють набагато більше жінок.

Працюємо з рубрикою "Ідеї для дослідження" - стор. 204

Явище нерівності соціальних позицій і життєвих шансів жінок і чоловіків на ринку праці називають гендерною сегрегацією. Вона проявляється в тому, що в низькооплачуваних професіях та побутових справах переважають жінки, у посадовій ієрархії більшість керівних посад розподілені нерівномірно і їх обіймають чоловіки. Тобто існує розподіл професій на «чоловічі» й «жіночі». Гендерна сегрегація часто набуває форми так званої скляної стелі: досягнувши певного рівня, жінка не може просунутися вище нібито із суто об’єктивних причин, неначе її тримає прозора скляна стеля, яку неможливо побачити неозброєним оком. Інколи говорять про «липку підлогу», тобто ситуацію, коли жінки довше затримуються на початкових рівнях професійної кар’єри, ніж чоловіки. Це дозволяє чоловікам швидше здобути

необхідний досвід і швидше отримати керівні посади. Така ситуація свідчить про недовикористання значного суспільного потенціалу жіночої праці.

Отже, на порядку денному стоїть питання реалізації норм українського законодавства, яке поки лише формально проголошує рівність чоловіків і жінок в усіх сферах суспільного життя. Такі заходи можуть включати економічні методи державного регулювання, розвиток системи дитячих садочків, сприяння подоланню суспільних стереотипів про чоловічі й жіночі ролі, наприклад, заохочення чоловіків брати відпустки по догляду за дитиною тощо.

Згідно з класифікацією Міжнародної організації праці (МОП), усе населення поділяється на три групи: зайнятих, безробітних та незайнятих.

*зайняті — це ті люди, що мають роботу,

*безробітні — ті, хто не має роботи, але активно її шукає

*незайняті — люди, які не мають роботи й не шукають її.

У суспільстві завжди існує певний рівень безробіття, який вважається природнім. Безробіття також виникає через недостатню забезпеченість працездатного населення можливістю працювати й отримувати дохід. Це перевищення пропозиції робочої сили над попитом на неї. Це пов’язано з тим, що завжди існує певна кількість людей, які активно шукають роботу і яким потрібен певний час для переходу на нову роботу або отримання перепідготовки. Водночас, коли економіка не в стані забезпечити робочими місцями всіх, хто хоче й може працювати, суспільство недоотримує необхідний продукт. Це заважає розвитку суспільства, воно втрачає потенційні можливості.

Безробіття має різні наслідки для різних груп населення. Зазвичай воно нижче серед керівних кадрів і вище серед некваліфікованих робітників. Це не дивно, адже підприємства намагаються утримати тих працівників, у підготовку яких було вкладено багато часу й ресурсів. Найвразливішими категоріями з огляду безробіття залишається молодь і люди з особливими потребами.

Із цією метою в Україні працює Державна служба зайнятості — централізована система державних установ, діяльність якої спрямовується та координується Міністерством соціальної політики України.

В Україні набули також поширення численні комерційні служби працевлаштування, а також різноманітні неурядові організації, які допомагають працевлаштуватися окремим категоріям громадян, наприклад, особам з особливими потребами тощо.

Економічні наслідки безробіття включають недовироблену продукцію, зменшення податкових надходжень до бюджету, а також збільшення навантаження на державний бюджет через необхідність соціальної допомоги безробітним. Водночас безробіття несе і соціальні наслідки, зокрема зниження рівня споживання, доходу домогосподарства. Тривале безробіття й погіршення матеріального стану можуть призводити до депресії, стресу, підриву здоров’я,

розпаду сімей. Неспроможність знайти легальні джерела прибутку штовхає деяких людей на шлях злочинності. Отже, державі необхідно знаходити шляхи пом’якшення наслідків безробіття, допомозі у працевлаштуванні та перепідготовці безробітних.

Домашнє завдання: опрац. парагр. 44

23. 04. 2020 четвер

10 клас. Всесвітня історія

Тема уроку "Події 1941–1942 рр." (стор. 209)

У грудні 1940 р. А. Гітлер підписав директиву № 21 про затвердження плану війни проти СРСР — «Барбаросса». Спочатку датою початку операції було визначено травень 1941 р., проте через березневий переворот у Югославії дату нападу було перенесено на 22 червня. Разом з Німеччиною мали виступити Румунія та Фінляндія. План передбачав, що основні сили Червоної армії будуть знищені в прикордонних боях, а німецька авіація зруйнує стратегічно важливі промислові центри СРСР. Війна мала закінчитися не пізніше листопада 1941 р. Імовірність ведення війни в умовах російських морозів німецьке керівництво навіть не розглядало.

Радянське керівництво отримувало від розвідників повідомлення про підготовку нападу, вони називали й конкретну дату — 22 червня. Проте Й. Сталін продовжував вірити, що А. Гітлер не нападе. Ігнорувалися й попередження від британців та американців. Зосередження німецьких дивізій уздовж кордону також мало б насторожити. Однак Радянський Союз сумлінно виконував свої зобов’язання й постачав Німеччині сировину та стратегічні матеріали. Навіть у

перший день війни до Німеччини ще рухалися ешелони зі збіжжям. 22 червня 1941 р. на світанку німецькі війська атакували радянський кордон, розпочалася німецько-радянська війна.

Проаналізуйте статистичні дані діаграми. Чи мала якась із двох армій суттєву перевагу?

Бойовий склад збройних сил СРСР і Німеччини, зосереджених на кордоні перед початком німецько-радянської війни

Події на радянсько-німецькому фронті

У перший день війни радянські війська втратили майже 200 літаків (причому більшість знищено на аеродромах), були зруйновані чи захоплені склади з боєприпасами, пальним, військовою технікою. Прикордонники відчайдушно оборонялись, однак німецькі війська швидко просувалися в глиб країни. Контрудари радянської армії у перший тиждень війни виявилися безрезультатними.

На північному напрямку в третій декаді червня в наступ пішли фінські війська й відвоювали Карельський перешийок. Німецька група армій «Північ» на початку липня досягла Пскова, група армій «Центр» протягом двох тижнів наступу в Білорусі оточила й узяла в полон під Білостоком і Мінськом 290 тис. червоноармійців. В Україні армії Південно-Західного фронту також зазнали поразки й були відкинуті від кордону. Радянський контрудар завадив групі армій

«Південь» одразу захопити Київ, але загроза для української столиці залишалася. Війська держав «Осі» просувалися вперед у середньому на 30 км за добу. Лише через тиждень після вторгнення був створений Державний комітет оборони (ДКО) на чолі з Й. Сталіним, який виступив 3 липня по радіо й оголосив про тактику «випаленої землі»: не залишати загарбникам «ні кілограма зерна, ні літра бензину». Промислові підприємства та матеріальні цінності евакуйовували на схід СРСР.

На початку липня німецькі війська окупували Латвію, Литву, Білорусь, значну частину України й Молдови. На початку серпня група армій «Північ» вийшла до Ленінграда, а війська групи армій «Центр» під Смоленськом узяли в полон 100 тис. радянських бійців, ще майже 40 тис. потрапили в полон під Ярославлем. В Україні група армій «Південь» оточила в районі Умані 20 радянських дивізій і вийшла до Дніпра.

Після цього А. Гітлер наказав спрямувати удари на південь (Київ, Донбас, багатий на нафту Кавказ) і на північ (Ленінград). Наприкінці серпня розпочався загальний наступ на Київ. У середині вересня дві німецькі танкові армії опинилися на відстані 200 км від столиці України, однак Й. Сталін відкидав неодноразові прохання командування Південно-Західного фронту дозволити відвести війська за Дніпро, аби уникнути оточення й полону.сім радянських армій потрапили в оточення. Південно-Західний фронт був повністю розгромлений, а командувач генерал М. Кирпонос загинув. З оточення вирвалося лише 15 тис. бійців, а 665 тис. потрапило в полон. 26 вересня 1941 р. ввійшли в Київ.

На північному напрямку на початку вересня німці оточили Ленінград, проте контрудар радянських військ завадив їм захопити місто. Розпочалася блокада Ленінграда, яка тривала 900 днів і забрала життя сотень тисяч мешканців міста.

Наприкінці вересня 1941 р. німці розпочали наступ на Москву й у районі Вязьми та Брянська взяли в полон понад 660 тис. червоноармійців.

У жовтні 1941 р. німецькі війська захопили Крим, окрім Севастополя, Таганрог, Харків та головні міста Донбасу.

Дивимось відео https://www.youtube.com/watch?v=FpLF8YhqtN8 (по часу - до 32.48, до Сталінградської битви)

Німецький наступ спричинив паніку в радянській столиці: тисячі москвичів намагалися будь-що виїхати з міста. Німці стояли на відстані 30 км від Москви, однак вони були виснажені й призупинили наступ.

З листопада 1941 р. США поширили на СРСР дію закону про ленд-ліз і почали доставляти морськими конвоями зброю та інші матеріали. Американські поставки здійснювались у критичні для Радянського Союзу періоди війни й відіграли важливу роль у стримуванні німецького наступу. До кінця листопада німецькі війська були зупинені на всіх напрямках, а в грудні 1941 р. радянські війська перейшли в контрнаступ і на початок 1942 р. відкинули німців на 100–250 км на захід. Невдача під Москвою стала першою великою поразкою Німеччини в цій війні.

Проте закріпити успіх під Москвою радянському командуванню не вдалося. На середину квітня 1942 р. радянські війська, зазнавши значних втрат, припинили наступ. Спроби зняти блокаду Ленінграда також не дали результату й призвели до оточення в березні 1942 р. частини сил Волховського фронту.

Улітку 1942 р. ініціатива знову перейшла до Німеччини. Радянське командування очікувало продовження наступу на Москву, однак німці завдали удару на півдні. У травні вони розгромили Кримський фронт, у середині місяця захопили Керч, а на початку липня, після 9-місячної оборони — Севастополь. У Криму в полон потрапило чверть мільйона бійців. Німецькі й румунські війська загрожували Кавказу, втрата якого суттєво наблизила б СРСР до поразки, бо без пального стала б непридатною бойова техніка. Невдачі на фронті підштовхнули Й. Сталіна до підписання в липні 1942 р. наказу № 227, що увійшов в історію під назвою «Ні кроку назад». Згідно з цим накозом, на фронті діяли загороджувальні загони, які розстрілювали всіх, хто наважувався відступити, навіть поранених.

Не зумівши захопити нафтові родовища поблизу азербайджанської столиці м. Баку, німецьке командування вирішило перерізати постачання нафти по р. Волзі. Головна битва відбулася в серпні 1942 р. під Сталінградом (нині Волгоград). З обох сторін у битві взяли участь понад півмільйона осіб. Наприкінці місяця німецька 6-а армія та війська союзних Німеччині держав досягли околиць міста.

У середині жовтня німці припинили наступ. Перший етап Сталінградської битви закінчився. Відео Сталінградська битва (хвилини: 32.55 - 37.35)

Події на фронтах Південно-Східної Азії, Північної Африки та в Атлантиці.

У період боїв за Москву на Сході активізувалася Японія. Вона планувала захопити ресурси Південно-Східної Азії, зокрема нафтові родовища в Індонезії. 7 грудня 1941 р. на світанку майже дві сотні японських літаків атакували тихоокеанську військово-морську базу США в Перл-Гарборі на Гавайських островах. 18 кораблів було потоплено або пошкоджено; майже 2,5 тис. американців загинуло. Того ж дня США та Велика Британія оголосили війну Японії.

У відповідь Німеччина, Італія, Румунія, Угорщина й Болгарія оголосили війну Сполученим Штатам. Відтепер Ф. Д. Рузвельт уже не міг сподіватися, що участь США у війні обмежиться зоною Тихого океану.

У перші місяці 1942 р. японці досягли значних успіхів: біля східного узбережжя Малайї вони потопили два англійські кораблі, а згодом окупували всю Малайю. У лютому японці захопили Сингапур — важливу британську військово-морську базу. У полон потрапило майже 70 тис. британських та австралійських солдатів. Упродовж наступних трьох місяців японці захопили Голландську Ост-Індію (Індонезію) і Філіппіни, а також вторглися в Бірму й загрожували Північно-Східній Індії та Північній Австралії. Проте невдовзі американці взяли реванш. У травні 1942 р. американський флот розбив японців у Новій Гвінеї й відвернув загрозу Австралії, а через місяць японський флот зазнав тяжких втрат у битві в районі атолу Мідвей.

У той час, коли німці наступали на Кавказ і билися за Сталінград, в Атлантиці німецькі підводні човни потопили чимало кораблів противника. Улітку 1942 р. ситуація для британських та американських сил в Атлантиці була майже безнадійною. Це був пік успіху Німеччини, Японії та Італії в Тихому океані.

Німеччина розпочала новий наступ у Північній Африці, загрожуючи британським військам у Єгипті, які охороняли Суецький канал. Командував німецькою армією генерал Ервін Роммель, на прізвисько «Лис пустелі». На щастя для британців, А. Гітлер так і не збагнув до кінця значення Північної Африки в стратегії цієї війни, тож не надав Е. Роммелю необхідного підкріплення.

Зміцнивши свої бази на о. Мальті в Середземномор’ї, британці могли, з одного боку, забезпечувати всім необхідним свої війська в Єгипті, а з іншого — блокувати німецькі поставки Е. Роммелю. Як наслідок, до осені 1942 р. генерали Г. Александер і Б. Монтгомері мали значну перевагу над Е. Роммелем. Наприкінці жовтня 1942 р. 8-а армія Б. Монтгомері розпочала наступ на німецько-італійську армію Е. Роммеля поблизу єгипетського міста Ель-Аламейн.

На початку листопада війська Британії та її союзників прорвали німецьку оборону й переможно завершили битву. Постачання нафти з країн Близького Сходу через Суецький канал було захищено. Битва під Ель-Аламейном, а також битви під Сталінградом і на Курській

дузі на радянсько-німецькому фронті, битва за атол Мідвей у Тихому океані (червень 1942 р.) стали поворотним моментом Другої світової війни. Після Ель-Аламейна тривалий період воєнних невдач антигітлерівської коаліції закінчився. Розпочався період перемог.

Розвиваючи успіх, британські й американські війська під командуванням Дуайта Ейзенгауера висадилися в Марокко й Алжирі, затиснувши німецьку армію з обох боків. Однак Е. Роммель організував потужну оборону в Тунісі й чинив відчайдушний опір аж до травня 1943 р. У результаті чверть мільйона німців та італійців потрапило в полон. Усе Північне узбережжя Африки було в руках союзників; Середземне море стало безпечним для судноплавства.

Домашнє завдання: опрац стор. 209 - 214

10 клас. Громадянська освіта

Тема уроку "Підприємництво" (стор. 194)

Підприємницька діяльність. Правовий захист бізнесу

Економічна система перебуває у стані постійних змін і руху. На ринках з’являються нові вироби та послуги, а ті, що існували раніше, вдосконалюються або зникають. У споживачів виникають нові потреби, змінюються смаки й уподобання. Життя економічної систем забезпечує підприємництво, яке існує завжди, коли існує ринок. Метою підприємницької діяльності є отримання прибутку, проте це не єдина риса підприємництва. Традиційний бізнесмен також ставить перед собою за мету отримання прибутку, але поняття «підприємець»

і «бізнесмен» не тотожні. Відрізняє їх творчість і інноваційність, притаманні підприємництву, пошук нових можливостей, або намагання вести старий традиційний бізнес по-новому. Поняття ж бізнесу є ширшим, воно включає будь-яку ініціативну діяльність з метою отримання прибутку. Відповідно, і доходи підприємства можна умовно розділити на дві частини. Перша — дохід від «традиційної» ділової діяльності, другу ж частину підприємець отримує як винагороду за інноваційність, ризикованість, спроможність краще реалізувати виробничі

фактори у своїй діяльності. Такий дохід можна назвати підприємницьким, і саме він становить сутність підприємницької діяльності.

Обираючи шлях підприємницької діяльності, особа робить свій вибір, усвідомлюючи можливі ризики. Для того щоб втілювати свої ідеї, підприємець має ефективно поєднувати фактори виробництва, орієнтуватися в ринковій ситуації, а найголовніше — розуміти не лише сьогоднішні потреби споживачів, а й те, які товари та послуги знадобляться їм завтра. Для цього підприємець повинен шукати можливості використання новітніх ідей, технологій, способів задоволення потреб споживачів, виходу в нові сфери діяльності. Таким чином, сучасне підприємництво — це специфічна діяльність людей, спрямована на отримання прибутку, що здійснюється суб’єктами підприємницької діяльності вільно, за власною ініціативою.

За визначенням Господарського кодексу України, підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Законодавство надає підприємцям право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом. Водночас здійснення підприємницької діяльності забороняється органам державної влади та органам місцевого самоврядування, а підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом.

Українське законодавство визначає такі принципи здійснення підприємницької діяльності:

• вільний вибір підприємцем видів підприємницької діяльності;

• самостійне формування підприємцем програми діяльності, вибір постачальників і споживачів продукції, що виробляється, встановлення цін на власну продукцію та послуги;

• вільний найм підприємцем працівників;

• комерційний розрахунок та власний комерційний ризик;

• вільне розпорядження прибутком, що залишається в підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом;

• самостійне здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності.

Підприємницьку діяльність в Україні можуть здійснювати і фізичні особи (підприємці), і юридичні особи, зареєстровані відповідно до законодавства. Попри величезну різноманітність форм і видів підприємницької діяльності, в цілому її можна згрупувати за деякими сферами. Це виробниче, комерційне, посередницьке, консультаційне, фінансове та страхове підприємництво.

Питання для обміркування. На вашу думку, заради чого працює підприємець?

Розмірковуючи про мету підприємницької діяльності, зрозуміло, що підприємці працюють заради прибутку, грошей та покращення власних статків. Підприємницька діяльність відіграє важливу роль у національному господарстві держави, саме вона дозволяє підвищити ефективність виробництва, прискорити розвиток економіки та загальний добробут населення.

Але часто між підприємцями й суспільством виникає протистояння. Оскільки часто підприємці, намагаючись збільшити прибутки і здешевити виробництво, забруднюють довкілля, завищують ціни на свою продукцію, ухиляються від сплати податків або затримують виплату заробітної плати своїм працівникам.

На противагу такій поведінці у світі все більшої ваги набуває концепція соціальної відповідальності підприємства. Задовольнивши потребу в отриманні певного рівня прибутку, підприємці починають брати більш активну участь у суспільно важливій діяльності, допомагати вирішити проблеми, що постали перед громадою, країною або людством у цілому.

Суспільство від соціальної відповідальності підприємств отримує вигоди як-от загальне покращення стану економіки та довкілля, соціальна захищеність населення, зокрема через надання адресної допомоги тим, хто потребує її найбільше. З’являється можливість залучення додаткових ресурсів до різноманітних соціальних сфер, наприклад, освіти або медицини, підтримка різноманітних громадянських ініціатив і проектів, розвитку громадянської активності населення. Дотримання соціальної відповідальності вимагає від підприємства додаткових витрат, але ці витрати в довгостроковій перспективі приносять бізнесу вигоди. Дотримання високих стандартів якості збільшує довіру споживачів до підприємства та його

продукції. Важливим наслідком соціальної відповідальності є репутація підприємства в суспільстві, що спрощує будувати свої стосунки з громадськістю.

Хоча не існує загальновизнаного визначення соціальних підприємств, усі вони відповідають одному критерію: це наявність соціального ефекту, тобто впливу на життя суспільства. Такі підприємства працевлаштовують людей, зокрема таких, які вимагають відповідної інфраструктури, тобто людей з особливими потребами, чи тих, які належать до групи ризику: реабілітованих безхатніх, колишніх ув’язнених або алко- чи наркозалежних. Також соціальні підприємства допомагають створити нові робочі місця для вразливих категорій населення,

молоді, внутрішньо переміщених осіб тощо, зменшуючи рівень безробіття. Такі підприємства беруть на себе надання соціальних послуг різним групам населення: людям похилого віку, сім’ям з дітьми, людям з особливими потребами. Надаючи ці послуги, вони також зменшують потребу в державних соціальних працівниках, що надають ці послуги, та бюджетних видатках.

Державна підтримка підприємницької діяльності має дві складові:

1) державне регулювання підприємницької діяльності: створення правових, економічних

та організаційних умов становлення й розвитку підприємництва;

2) заохочення розвитку підприємництва: держава створює відповідні стимули, надає на пільгових умовах відповідні фінансові та матеріальні ресурси.

Основоположним для здійснення підприємницької діяльності є право власності.

Таке право захищається спеціальними документами: свідоцтвом про власність,

договорами купівлі продажу та договорами оренди. У випадку порушення

його права власності підприємець має право звернутися до суду з вимогою відновлення

цього права або позовом про компенсацію.

Особливе значення має захист інтелектуальної власності, тобто результатів інтелектуальної

діяльності. Це право захищається такими документами, як патенти на винаходи, авторські права на комп’ютерні програми, бази даних або наукові праці, літературні та музичні твори. Іноді власник може передати свої права на патенти іншій стороні в рамках ліцензійної угоди, що дозволяє використовувати ці права на певних умовах та із зазначеними в угоді обмеженнями. Законом захищається також право власності на товарні знаки, фірмове найменування тощо.

Важливим засобом захисту підприємництва є підтримання чесної конкуренції та недопущення монополізму. Недобросовісна конкуренція забороняється законом, тобто створення штучних перепон або досягнення неправомірних переваг у конкурентному процесі. До цієї ж групи порушень належить і розголошення та використання комерційної таємниці та неправомірне використання ділової репутації, тобто використання чужих товарних знаків, копіювання товарів іншого виробника або його упаковки. Законом також забороняється нав’язування споживачу примусового асортименту товарів або послуг, схиляння до розірвання угоди з

конкурентом, схиляння до дискримінації покупця тощо. Отже, правовий захист бізнесу є необхідним для підтримки підприємництва та розвитку економіки.

Домашнє завдання: опрац. парагр.43.

22. 04. 2020 середа

10 клас. Історія України

Тема уроку "Окупаційний режим в Україні" (стор. 218)

Переважна більшість українського населення поставилася до окупантів як до чужоземних поневолювачів. Але чимало жителів західних областей, відчувши на собі весь жах сталінської радянізації, зустрічали німців як визволителів. Населення ще не знало, яким буде гітлерівський «новий порядок». Про існування плану «Ост» ніхто й не здогадувався. Генеральний план «Ост» було розроблено в 1940 р. в Імперському управлінні державної безпеки під керівництвом Г. Гіммлера. Цей план передбачав германізацію території Польщі, країн Балтії, Білорусії, України і значної частини європейської Росії. Йшлося про виселення в Сибір або знищення майже всіх поляків, 75 % білорусів, 65 % українців Галичини тощо, а всього – від 30 до 45 млн осіб. На родючих українських чорноземах колонізатори мали намір розмістити після війни поміщицькі і фермерські господарства ветеранів Вермахту – офіцерів і солдатів.

Цей проект мав на меті дати рекомендації щодо розв’язання проблем германізації та колонізації районів Сходу на довготривалу перспективу. Він складався з програми-мінімум, розрахованої на період війни, та програми-максимум — на повоєнний час.

ГЕНЕРАЛЬНИЙ ПЛАН «ОСТ»

Програма-мінімум

Програма-максимум

• Максимальне використання для успішного ведення війни економічних і трудових ресурсів завойованих на Сході територій, насамперед продовольства України та нафти Кавказу.

• Знищення радянських керівних політичних кадрів, комуністів, євреїв, циган.

• Населення, що лояльно ставилося до нацистського режиму, могло існувати, працюючи на завойовників

• Забезпечення домінування німецької нації на окупованих територіях.

• Фізичне знищення слов’янських народів.

• Часткове онімечення «нордичних груп населення» СРСР.

• Підрив біологічної сили слов’янських народів.

• Масові депортації населення (переселення 65 % українців із Західної України до Сибіру).

• Переселення німців на окуповані землі і створення системи озброєних селянських поселень колоністів, безпосередньо підпорядкованих СС

У жовтні 1939 р. на захоплених теренах Польщі було створено Генеральне губернаторство, яке складалося з чотирьох адміністративно-територіальних одиниць: Люблінського, Варшавського, Радомського й Краківського дистриктів. До останнього ввійшли й етнічні українські землі – Холмщина, Підляшшя, Надсяння й Лемківщина.

Після захоплення гітлерівцями західноукраїнських земель, у серпні 1941 р., до складу польського генерального губернаторства було включено п’ятий дистрикт із центром у Львові. Його назвали дистрикт «Галичина». До нової адміністративної одиниці належали чотири західні області УРСР – Львівська, Дрогобицька, Станіславська (нині Івано-Франківська), Тернопільська (без північних районів).

У липні 1941 р. Чернівецька та Ізмаїльська області УРСР, загарбані румунськими військами, з дозволу Гітлера були включені до складу Румунії. Тож на теренах Бессарабії та Північної Буковини було створено два губернаторства –«Бессарабія» (райони Молдавської РСР та Ізмаїльська область УРСР, центр – Кишинів) та «Буковина» (райони Чернівецької області – Чернівецький, Хотинський і Сторожинецький, деякі північні райони МРСР, центр – Чернівці).

Окрім Бессарабії та Північної Буковини, Румунія отримала також землі між Дністром і Південним Бугом, тобто всю тодішню Одеську, південні райони Вінницької, західні райони Миколаївської областей і лівобережні райони Молдавської РСР. На цих землях румуни створили губернаторство «Трансністрія». Формально «Трансністрія» до складу Румунії не належала, її було передано румунській стороні в тимчасове управління й господарське використання.

У серпні 1941 р. вийшов наказ Гітлера про утворення райхскомісаріату «Україна». Передбачалося створення семи генеральних округів. Проте територія райхскомісаріату формувалася відповідно до того, як просувалися частини Вермахту вглиб України, передаючи до складу райхскомісаріату області з-під управління військової адміністрації. Передбачуваних розмірів він не досяг у зв’язку з припиненням наступу гітлерівців. На 1 вересня 1942 р. райхскомісаріат складався з шести генеральних комісаріатів – «Волинь», «Житомир», «Київ»,

«Миколаїв», «Дніпропетровськ», «Таврія». Адміністративним центром райхскомісаріату «Україна» стало місто Ровно (Рівне), де була резиденція райхскомісара Е. Коха.

У тилових районах Вермахту було створено мережу військово-адміністративних органів, які перебирали на себе всю повноту влади. Так з’явилося поняття «військова зона», яка охоплювала території п’яти східних областей УРСР – Чернігівської, Сумської, Харківської, Сталінської (Донецької) та Ворошиловградської (Луганської) і півострів Крим.

Під угорську окупацію потрапила територія Закарпаття.

ОКУПАЦІЙНИЙ РЕЖИМ В УКРАЇНІ

Назва зони окупації	Територія	Центр
Румунська провінція «Трансністрія»	Чернівецька та Ізмаїльська області УРСР, а також землі між Бугом і Дністром, які за німецько-румунським договором від 19 серпня 1941 р. передавалися Румунії	Тирасполь, згодом — Одеса
Дистрикт «Галичина» (у складі Польського генерал-губернаторства)	Львівська, Дрогобицька, Станіславська й Тернопільська області УРСР	Львів
Рейхскомісаріат «Україна»	Більша частина українських земель (окрім прифронтових), Крим, Орловська область Росії, деякі райони Білорусії	Рівне
Прифронтові райони, підпорядковані військовому командуванню	Донбас, Чернігівська, Сумська, Харківська області

Знаходимо території на карті в підручнику на стор. 220 або тут

На підставі карти та тексту параграфа складіть таблицю «Окупаційні зони України».

Території

Назви, форми адміністративної організації

Особливості підпорядкування

Що передбачав «новий порядок»

на окупованій нацистами території України.

«Новий порядок» – жорстокий окупаційний режим, який установили нацисти на окупованих територіях. Він передбачав заборону вільного пересування; сувору систему реєстрації; впровадження німецького цивільного та воєнного законодавства; введення обов’язкової трудової повинності; експлуатацію місцевих ресурсів; збереження колгоспної системи; вивезення населення на примусові роботи до Німеччини тощо.

1. На окупованих територіях окупанти створили «цивільні управління» – міські управи на чолі з бургомістрами, волосні управи на чолі зі старшинами. У селах призначали старост, вербували поліцаїв, нерідко з карних злочинців. По всіх містах і центрах комунікацій діяли військово-польові суди, комендатури, таємна польова поліція, каральні загони.

2. Під час відступу Червоної армії більшу частину продовольства було вивезено або знищено. Те, що залишилося, забирали німці, і населення міст почало голодувати. 5 серпня 1941 р. з’явилося розпорядження про те, що і «всі жителі окупованих східних територій віком від 18 до 45 років зобов’язані працювати згідно з їхньою придатністю до праці». Усі вони мали стати на облік на «біржах праці». Тих, хто ухилявся від роботи, заарештовували або відправляли до Німеччини.

3. Основним завданням органів окупаційної адміністрації було вилучення харчових продуктів. У сільському господарстві колгоспи і радгоспи були збережені, але перейменовані на «громадські господарства». На селянські двори накладалися 12 різних видів податків.

4.Окупанти відновлювали роботу електростанцій, великих підприємств, налагоджували видобуток стратегічної сировини. Проте зі зміною ситуації на фронті поведінка німців змінилася. Із фабрик і заводів України масово почали вивозити обладнання. Цілими ешелонами вивозили й чорнозем. Те, що не могли вивезти, знищували під час відступу, воду отруювали, застосовуючи тактику «спаленої землі».

Цікаво знати

Перша колонія почала створюватися у липні 1942 р. у Вінницькій області площею 500 км2. Вона отримала назву Гегевальд. Там же було збудовано і ставку Гітлера — Вольвшансе (Вовче логово).

У вересні 1941 р. Гітлер призначив на посаду рейхскомісара України «випробуваного бійця» націонал-соціалістичної партії Е. Коха, який нагадував своїм підлеглим:

«Я прибув сюди не для того, щоб роздавати благословення, а щоб допомогти фюреру. Населення мусить працювати, працювати і ще раз працювати. Ми прийшли сюди не для того, щоб роздавати манну небесну, а щоб створити передумови для перемоги. Ми — панівний народ, а це означає, що расово найпростіший німецький робітник біологічно в тисячу разів цінніший порівняно з місцевим населенням.

...немає ніякої вільної України. Мета нашої роботи полягає в тому, що українці повинні працювати на Німеччину, що ми тут не для того, щоб ощасливити цей народ. Україна може дати те, чого не вистачає Німеччині. Це завдання повинно бути виконане, незважаючи на втрати. Фюрер наказав вивезти з України до Німеччини 3 млн тонн зерна, і ми повинні це зробити».

«Новий порядок», запроваджений загарбниками, складався з трьох систем:

• масового знищення людей;

• пограбування;

• експлуатації людських і матеріальних ресурсів.

Особливістю німецького «нового порядку» був тотальний терор. Із цією метою було створено систему каральних органів — державну таємну поліцію (гестапо), збройні формування служби безпеки (СД) і озброєні загони Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини (СС). Загалом окупаційні формування складали близько 350 тис. осіб.

Окупаційна влада відразу почала провадити політику економічної експлуатації та нещадного гноблення населення. Промислові підприємства, що вціліли, окупанти оголосили власністю Німеччини, приєднали до імперських фірм, використовували для ремонту військової техніки, виготовлення боєприпасів тощо. Частину підприємств повернули колишнім власникам. Робітників примушували працювати по 12—14 годин на добу за мізерну заробітну плату.

Не стали знищувати колгоспи і радгоспи, а на їх базі створювали так звані громадські збори, або загальні двори, і державні маєтки з головним завданням постачати хліб та інші сільськогосподарські продукти для гітлерівської армії та вивезення до Німеччини. Праця на цих «дворах» і «маєтках» нагадувала справжню панщину, рабство. 85 % постачання Німеччини продуктами з окупованих радянських територій здійснювалося за рахунок України.

Гітлерівці запровадили величезну кількість різних поборів з населення. Його змушували платити податки за будинок, садибу, двері, худобу, свійських тварин (собак, кішок). Селянин, незалежно від того, мав чи не мав корову, мусив здати 600—700 літрів молока (або ж сплатити податок). Вводилося подушне — 120 крб за чоловіка і 100 крб за жінку. Крім офіційних податків, окупанти вдавалися до прямого пограбування та мародерства. Вони відбирали в населення не тільки продукти харчування, а й майно, реквізували годинники, велосипеди тощо.

Пограбування відбувалося з німецькою ґрунтовністю і педантичністю. Була створена система грабіжницьких заготівельних органів. Найбільшим було «Центральне товариство Сходу», яке мало 30 комерційних відділів із 200 філіями на місцях. У його операціях брали участь 250 німецьких сільськогосподарських фірм.

Пограбування України проявилося в таких цифрах: до березня 1943 р. у Німеччину було вивезено 5,9 млн тонн пшениці, 1372 тис. тонн картоплі, 49 тис. тонн масла, 220 тис. тонн цукру, 2120 тис. голів худоби, 400 тис. голів свиней, 406 тис. голів овець.

До березня 1944 р. ці цифри вже значно виросли: 9,2 млн тонн зерна, 622 тис. тонн м’яса та мільйони тонн іншої промислової продукції і продовольства.

Серед інших заходів окупаційної влади була примусова мобілізація робочої сили до Німеччини. Умови життя більшості остарбайтерів були нестерпними, за винятком окремих випадків. Мінімальна норма харчування і фізичне виснаження від надмірної праці спричиняли поширення хвороб і високий рівень смертності. Один із діячів ОУН Ю. Бойко так характеризував становище України: «Нині Україна — типова колонія. Методи колоніального поневолення мало чим відрізняються від тих, які європейці запроваджують серед чорношкірих в Африці». Усього протягом 1942—1944 рр. з України було вивезено близько 2,5 мли осіб.

Одним із заходів «нового порядку» стало тотальне привласнення культурних цінностей УРСР. Грабувалися музеї, картинні галереї, бібліотеки, храми. До Німеччини вивозилися коштовності, шедеври живопису, історичні цінності, книги. За роки окупації було знищено велику кількість архітектурних пам’яток. До сьогодні залишається нез’ясованим, хто винен у знищенні Успенського храму Києво-Печерської лаври.

У різних регіонах окупаційний режим мав свої особливості. На території дистрикту «Галичина» режим терору був менш жорстоким. Тут було дозволено функціонування українських громадських установ, кооперативних організацій, закладів освіти. В органах місцевого самоврядування українцям надавалась перевага над поляками.

У східних районах, що перебували під владою військової адміністрації, допускалось існування деяких українських громадських організацій і не існувало всеохоплюючого систематичного поліцейського терору.

На території Трансністрії режим був більш ліберальним — не було такого терору, дозволялася торгівля. Влада чітко виконувала наказ Антонеску: «Брати на зайнятих місцевостях все, що потрібно, все, що можливо, без всяких церемоній».

Домашнє завдання: стор.218 - 221, таблиця "Окупаційні зони України"

16. 04. 2020 четвер

10 клас. Всесвітня історія

Тема уроку "Початок і розгортання Другої світової війни" (стор. 200)

Причини, характер і періодизація Другої світової війни

Одні історики покладають провину за війну на А. Гітлера, другі на націонал-соціалізм загалом, треті долучають до призвідників війни СРСР за його агресивну політику на першому етапі війни, а також західні демократії за потурання А. Гітлеру в другій половині 1930-х років. Однак усі вони переконані, що Друга світова війна спалахнула через складні політичні й економічні події, що їй передували.

Дивимось схему в підручнику на стор. 200

У Другій світовій війні брала участь 61 держава, на території яких проживало 80 % населення планети. В арміях цих країн воювало майже 110 млн осіб. У ході війни її характер змінювався. На першому етапі (1939–1941) вона була загарбницькою та несправедливою із сторони Німеччини, Японії, Італії та СРСР і справедливою й визвольною для жертв агресії — Польщі, Греції, Фінляндії, Литви, Латвії, Естонії, Данії, Норвегії, Голландії, Бельгії, Люксембургу,

Франції, Югославії та їхніх союзників. Склад учасників двох таборів упродовж війни змінювався, але основні учасники були постійними.

Воєнні дії на першому етапі війни (вересень 1939 — червень 1941 р.)

Розгром Польщі. Наприкінці березня 1939 р. А. Гітлер розпочав підготовку до нападу на Польщу. Згідно з планом «Вайс», напад був призначений на 1 вересня. План передбачав блискавичний розгром Польщі, перш ніж зможуть утрутитися країни-гаранти. Польський план оборони полягав у затриманні німців на лінії річок Нарев–Вісла–Сян, поки у війну не вступлять Велика Британія та Франція. Польські стратеги були певні, що війна розгортатиметься поволі й навіть не припускали, що вона буде блискавичною та повномасштабною.

Напередодні вторгнення німці влаштували на польському кордоні провокації, а 1 вересня 1939 р. на світанку німецькі війська вдерлися на територію Польщі. Розпочався німецький бліцкриг, або «блискавична війна». У відповідь Велика Британія та Франція 3 серпня оголосили війну Німеччині. Це означало, що німецько-польська війна набирала світового масштабу. Швидкий вступ у війну Великої Британії та Франції шокував А. Гітлера, однак він сподівався, що насправді ці дві країни не воюватимуть.

У перший день війни німецька авіація знищила більшість польських літаків ще на аеродромах. Уцілілі літаки перебазувалися до Великої Британії. Німецькі танки й піхота змусили польських бійців, незважаючи на відчайдушний опір, відступати по всьому фронту в глиб країни. Залізниці й інші шляхи сполучення були зруйновані під час бомбардувань. За тиждень німецькі війська вже були під Варшавою. У ніч на 7 вересня польський уряд і військове командування перебралися з Варшави до Любліна. Проте німцям довелося відкласти штурм Варшави, оскільки дві польські армії завдали контрудару. Успіх був тимчасовим — 15 вересня німецькі війська ввійшли до Любліна й дійшли до Бреста. Однак перша спроба захопити Львів

виявилася невдалою. Згідно з таємним протоколом до «пакту Молотова–Ріббентропа», яким

передбачалися спільні воєнні дії Німеччини та СРСР проти Польщі, 17 вересня радянські війська без оголошення війни вторглися в Польщу.

Усупереч таємному протоколу, за яким Польська держава формально мала зменшену територію, Й. Сталін запропонував А. Гітлеру поділити країну між Німеччиною та СРСР. 28 вересня 1939 р. в Москві було підписано радянсько-німецький договір «Про дружбу і кордон», а впродовж кількох наступних днів ще кілька таємних угод. Німеччина отримала майже всю етнічно польську територію, зокрема Люблінське та Варшавське воєводства. Кордон СРСР відтепер проходив по «лінії Керзона»; Радянський Союз також поширив свою сферу впливу на Литву.

«Дивна війна». Протягом наступних шести місяців майже не відбувалося бойових дій. На західному напрямі було лише 23 німецькі дивізії проти 120 французьких та англійських. Французи воліли триматися за «лінією Мажино», а англійці активно нарощували військову потужність, аби за допомогою флоту організувати економічну блокаду Німеччини. Не маючи достатньої кількості кораблів, щоб уже восени 1939 р. висадитися на Британських островах, А. Гітлер вирішив зачекати до весни. У перший період війни на Заході союзники в основному протидіяли німецькому флоту, а також пильнували, щоб А. Гітлер не захопив Норвегію з її покладами залізної руди. Це затишшя у війні з легкої руки американського журналіста назвали «дивною війною».

Радянсько-фінська («зимова») війна 1939–1940 рр. Й. Сталін запропонував фінам «відсунути» їхній кордон від Ленінграда (нині Санкт-Петербург) та «обмінятися» певними територіями. На переговорах у жовтні–листопаді 1939 р. радянська делегація вимагала від Фінляндії поступитися островами у Фінській затоці, частиною Карельського перешийка, західною частиною півострова Рибачий, а також дозволити збудувати радянські військово-морські й авіаційні бази на півострові Ханко. Замість цього фінам обіцяли більші території в заболоченій місцевості на північ від Ленінграда. Коли ж Фінляндія відмовилася, переговори перервалися й СРСР розпочав підготовку до нападу. Здійснивши провокацію на кордоні, 30 листопада СРСР розв’язав проти Фінляндії війну. Міжнародна спільнота засудила радянську агресію, СРСР виключили з Ліги Націй. Швеція надала Фінляндії значну матеріальну допомогу та направила групу добровольців; на стороні фінів воювали також естонські добро-

вольці та фінсько-американський легіон.

Червона армія безуспішно намагалася прорвати добре укріплену «лінію Маннергейма» (названу за ім’ям головнокомандувача фінської армії). На другий тиждень війни фіни зупинили радянський наступ на Карельському перешийку. Радянські війська зазнавали великих втрат у боях і потерпали від сильних морозів. Пересуваючись на лижах, фінські загони діяли швидко й ефективно. До того ж їх підтримувало місцеве населення. Значний внесок в оборону країни зробили 100 тис. фінських жінок. У лютому 1940 р. Червона армія розпочала другий масований наступ на Карельському перешийку й прорвала фінську оборону. Фінляндія була виснажена війною й не мала ресурсів, аби продовжувати боротьбу. Західні держави, зокрема й Німеччина, закликали Фінляндію погодитися на радянські вимоги. 12 березня 1940 р. в Москві між СРСР і Фінляндією був підписаний мирний договір. Фінляндія втратила десяту частину території та економічної потужності; до СРСР відійшов Карельський перешийок, острови у Фінській затоці, західна частина півострова Рибачий, м. Виборг і ще два міста; півострів Ханко

на 30 років було здано в оренду Радянському Союзу; понад 400 тис. фінів мусили перебратися за лінію нового кордону.

Радянська анексія Латвії, Литви і Естонії. Приєднання до СРСР Північної Буковини та Бессарабії. Восени 1939 р. радянське керівництво підписало договори про взаємодопомогу з трьома сусідніми з Фінляндією Балтійськими країнами: Латвією, Литвою та Естонією. Згідно з угодами, СРСР одержав право в разі загрози інших держав утручатися в їхні внутрішні справи.

Улітку 1940 р. під вигаданими приводами Радянський Союз увів у ці країни війська. Це була «тиха» окупація держав, які, за «пактом Молотова–Ріббентропа», СРСР уважав своєю «сферою впливу». Під контролем радянських військ було проведено вибори до місцевих пар-

ламентів, які потім звернулися до Радянського Союзу з «проханням» прийняти

країни до складу СРСР. У серпні 1940 р. Верховна рада СРСР задовольнила ці

«прохання», і на політичній карті з’явилися Латвійська, Литовська й Естонська

радянські республіки.

Наступними об’єктами радянської експансії стали Бессарабія й Північна Буковина — землі, які після розпаду в 1918 р. Австро-Угорської імперії опинились у складі Румунії. Заручившися нейтралітетом Німеччини, наприкінці червня 1940 р. СРСР висунув Румунії ультиматум з вимогою передати йому Бессарабію та Північну Буковину. Румунія мусила задовольнити вимогу Й. Сталіна. На початку серпня була утворена Молдавська РСР, а Північна Буковина ввійшла до складу Української РСР.

Окупація Німеччиною Данії, Норвегії, Голландії, Бельгії та Люксембургу. З листопада 1939 р. до кінця січня 1940 р. А. Гітлер декілька разів скасовував наказ про початок наступу на Заході. За новим планом було передбачено вторгнення у Францію через Арденську ущелину в обхід «лінії Мажино». На початку квітня 1940 р. німецькі війська вторглися в Данію і швидко її окупували. Потім прийшов час Норвегії. Тут вони отримали підтримку місцевих колабораціоністів, очолюваних лідером норвезьких фашистів В. Квіслінгом. Союзні війська висадились у Норвегії й спробували захопити з моря порт Нарвік, але німці, отримавши підкріплення, зірвали ці наміри. У результаті Німеччина одержала контроль над запасами залізної руди й захопила військово-морські та військово-повітряні бази. Упродовж місяця Норвегія була окупована; на початку червня британці евакуювали свої війська з країни.

Втрата Норвегії була тяжким ударом для Великої Британії й спричинила урядову кризу. 10 травня новим прем’єр-міністром Великої Британії став 66-річний Вінстон Черчілль. Того ж дня А. Гітлер завдав удар по трьох нейтральних країнах: Голландії, Бельгії та Люксембургу. У перший же день вторгнення в Голландію був знищений аеродром у Роттердамі, а саме місто зазнало бомбардування. Німецькі танки швидко розділили країну на дві частини. Королева й уряд емігрували до Британії, а на окупованій території був організований підпільний рух Опору.

Майже так само швидко було захоплено Бельгію. Британські та французькі війська потрапили в пастку й ледь не опинилися в оточенні. Німецькі танки стрімко просувалися до французького кордону; війська союзників були притиснуті до моря. Форсувавши р. Маас, німці обійшли «лінію Мажино» на північ від Седана й рушили на Париж. Наприкінці травня бельгійський король та армія здалися німцям без консультацій із союзниками. Півмільйона британських і французьких солдатів відступали до невеликого порту Дюнкерк. Несподівано А. Гітлер наказав припинити їхнє переслідування. За 9 днів із Дюнкерка до Британії евакуювалося 340 тис. англійських і французьких військових. Однак 40 тис. французьких солдатів та офіцерів усе ж таки потрапило в полон; ворогу дісталися військова техніка та зброя.

Падіння Франції. Використавши ситуацію, на початку червня італійські війська вторглися з півдня до Франції, але були зупинені французькою армією. Німецький наступ на Париж був стрімким. Французький уряд вирішив не захищати столицю, оголосивши її «відкритим містом». 14 червня до Парижа урочисто ввійшли німці. Гітлер зажадав, щоб умови капітуляції були підписані в тому ж вагоні, у якому французький маршал Ф. Фош прийняв у 1918 р. німецьку капітуляцію. 22 червня 1940 р. в Комп’єнському лісі було підписано перемир’я, а через три дні французький уряд маршала Анрі Петена капітулював. Північна частина

Франції та все узбережжя Атлантики аж до іспанського кордону були окуповані Німеччиною. На території, не зайнятій німцями, А. Гітлер дозволив сформувати маріонетковий французький уряд, який розмістився в курортному місті Віші. Французи створили в Лондоні комітет «Вільна Франція» (з 1942 р. —«Франція, яка бореться») на чолі з генералом Шарлем де Голлем. Згодом був сформований Французький національний комітет — французький уряд у вигнанні.

«Битва за Англію». Після рішучих заяв В. Черчілля Німеччина почала готуватися до вторгнення на Британські острови. Операція 250-тисячного німецького морського десанту отримала назву «Морський лев». Перший етап операції передбачав знищення Королівських військово-повітряних сил, аби безкарно бомбардувати Британські острови. Англійці ж покладалися на майстерність своїх пілотів і на радар, який завчасно виявляв наближення ворожих літаків. Битва розпочалася в серпні 1940 р. масованими бомбардуваннями німецької авіації. Британська розвідка зуміла розшифрувати німецькі коди, тому заздалегідь знала про дату й час німецьких авіанальотів. У відповідь британські льотчики бомбардували Берлін, після чого німецька авіація ще завзятіше бомбардувала цивільні об’єкти в Англії. 15 вересня Королівські військово-повітряні сили відбили дві атаки німецької авіації на Лондон, а через два дні операцію «Морський лев» відклали на невизначений термін. За два місяці авіанальотів Німеччина втратила 800 літаків. Унаслідок бомбардувань англійських міст до кінця 1941 р. загинуло майже 44 тис. мирних жителів, але Британія вистояла.

Війна в Північній Африці та на Балканах. У вересні 1940 р. італійські війська, розташовані в Лівії, виступили проти англійців у Єгипті. Спочатку італійцям щастило, однак британці посилили свою армію танками та підрозділами з Індії, Південної Африки, Австралії й Нової Зеландії. До літа 1941 р. Італія втратила африканські колонії Еритрею та Сомалі. Щоб зупинити просування британців у Північній Африці, у березні 1941 р. А. Гітлер мусив направити до Лівії німецькі війська. Невдачі спіткали Б. Муссоліні також на Балканах. У жовтні 1940 р. італійська армія напала з окупованої Албанії на Грецію. Проте греки чинили героїчний опір і вигнали загарбників. Водночас під приводом «надання допомоги», а насправді, щоб узяти під контроль румунську нафту, були введені німецькі війська в Румунію. Невдовзі А. Гітлер направив німецькі частини також до Угорщини й Болгарії. У квітні 1941 р. німецька армія, а також війська Італії, Угорщини та Болгарії вторглися в Грецію та Югославію. За дванадцять днів німці окупували обидві країни. Формально А. Гітлер передав Грецію Б. Муссоліні, проте у великих містах розмістив німецькі гарнізони. Британські війська евакуювалися на добре захищений з моря грецький о. Крит, але невдовзі острів захопив німецький десант. Слабкою втіхою для британців було те, що в березні вони завдали значних

втрат італійському флоту. Суттєву допомогу Великій Британії надавали США. Президент Ф. Д. Рузвельт, незважаючи на нейтральний статус країни, домігся від конгресу рішення про надання Британії зброї та продовольства.

Не здолавши Британію, А. Гітлер почав готуватися до нападу на СРСР, свого тимчасового союзника.

Підсумки першого етапу Другої світової війни

•• Німецько-польська війна стала світовою.

•• Через відсутність реальної підтримки Польщі Британією та Францією («дивна війна») країну поділили Німеччина та СРСР.

•• Унаслідок бліцкригу на Заході були окуповані Франція та більшість держав Західної Європи.

•• Використавши ситуацію, СРСР домігся територіальних поступок від Фінляндії, анексував Латвію, Литву, Естонію, Північну Буковину та Бессарабію.

•• Єдиною країною, яка на першому етапі війни продовжувала чинити опір Німеччині, була Велика Британія.

Вивчаючи тему, користуйтесь, будь ласка, картою на стор. 208 або тут

10 клас. Громадянська освіта

Тема уроку "Поняття про раціональне споживання. Права споживачів" (стор. 189)

В умовах обмеженого бюджету домогосподарствам необхідне раціональне споживання. Придбання чогось одного означає відмову від чогось іншого. Домогосподарству доводиться весь час робити вибір: витратити певну суму на ремонт кухні чи на придбання зимового одягу для членів родини, або відкласти її «на чорний день»? Тому із придбанням певного товару або послуги пов’язана так звана вартість втрачених можливостей, тих, від яких довелось відмовитись, зробивши свій вибір. Цей вибір ґрунтується на корисності, яку ми пов’язуємо з

тією річчю, яку купуємо. Таким чином, справжня цінність будь-якої речі — це недоотримана корисність усіх інших речей, які ми могли б купити за допомогою ресурсів, витрачених на придбання цієї речі. Розглядаючи можливі альтернативи, споживачі роблять власний вибір, який буде нести найбільшу користь при найменших затратах.

Зростання доходів населення, присутність на ринках величезного різноманіття товарів перетворює наше суспільство на так зване суспільство споживання. У такому суспільстві рівень споживання набагато перевищує рівень, необхідний для задоволення біологічних потреб. За допомогою реклами споживачів переконують, що володіння певною річчю підвищить їх статус в очах тих, хто поруч. Такий підхід спонукає купувати останні моделі мобільних телефонів або модне вбрання, що не є предметом першої необхідності.

У сучасному споживанні існує концепція так званого збалансованого, або сталого, споживання. У її основі лежить ідея споживання, що задовольняє потреби нашого і прийдешніх поколінь економічно, соціально та екологічно збалансованим шляхом. Таке збалансоване споживання передбачає зменшення обсягу споживання, а отже, і відходів; надання переваги екологічно чистій продукції; відмову від використання агресивних хімікатів тощо. Змінюється й загальна модель споживання: споживачі надають перевагу товарам місцевого виробництва, товарам довготривалого використання, вводиться «міра» у споживанні, тобто виважене ставлення до придбання нових речей та використання вже вживаних речей. Відбувається гуманізація споживацтва, коли ставлення до людини визначається її якостями, а не придбаними речами.

Подібні процеси характерні і для України, але вони ускладнюються суспільними,

політичними та економічними процесами, що відбуваються в нашій державі. Водночас дослідники вказують, що українці більше схильні до марнотратства в порівнянні з європейцями: українці більше схильні придбати якусь річ, яка їм не по кишені, або із шиком прийняти гостей на свята.

Працюємо з рубрикою "Ідеї для дослідження" і виконуємо завдання тут

Складна економічна ситуація, непевність у власному майбутньому змушує людей повертатися до традиційної споживацької поведінки, тобто купувати лише необхідне для задоволення безпосередніх потреб.Стосунки між споживачами й підприємствами — виробниками, постачальниками та продавцями — ніколи не були простими. Держава намагається регулювати

ці стосунки, запроваджуючи відповідне законодавство, стандарти якості продукції. Захист прав споживачів має на меті надавати споживачам достовірну інформацію про якість товарів і послуг, що існують на ринку, та відновлювати права споживачів у разі їх порушення. Захист прав споживачів винесено на міжнародний рівень. Гарантом захисту прав споживачів на міжнародному рівні є ООН. У 1985 р. Генеральною Асамблеєю ООН були прийняті «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів», де визнано такі законні потреби споживачів:

1. Захист споживачів від шкоди їх здоров’ю та безпеці.

2. Сприяння економічним інтересам споживачів і захист цих інтересів.

3. Доступ споживачів до інформації, необхідної для компетентного вибору у відповідності

з індивідуальними запитами та потребами.

4. Просвіта споживачів.

5. Наявність ефективних процедур розгляду скарг споживачів. 6. Свобода створювати споживчі

та інші відповідні групи або організації, можливість для таких організацій висловлювати свою точку зору в процесі прийняття рішень, які стосуються їх інтересів.

В Україні споживачі стали приділяти більшу увагу безпечності товарів, які вони купують. З розвитком громадянського суспільства зросла кількість активних громадян, готових об’єднуватися, щоб обстоювати свої інтереси перед виробниками. Виробники, намагаючись здешевити вартість продукту, часто практикують зниження якості своєї продукції, використання шкідливих речовин.

Однак захист прав споживачів гарантується Конституцією України.

Стаття 42 Конституції України: […] Держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності

громадських організацій споживачів.

Стаття 50 Конституції України: […] Кожному гарантується право вільного доступу до

інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також

право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена.

Регламентує захист прав споживачів Закон України «Про захист прав споживачів» 1991 року. Стаття 4 закону визначає права та обов’язки споживачів.

Українські споживачі можуть скористатися такими формами захисту прав: самозахист; захист прав споживачів державними організаціями; захист прав споживачів органами місцевого самоврядування; судовий захист прав споживачів; захист прав споживачів неурядовими організаціями.

З метою створення та впровадження ефективної системи захисту прав споживачів в Україні на засадах кращих практик країн ЄС, у 2017 р. Уряд України прийняв Концепцію державної політики у сфері захисту прав споживачів на період до 2020 року, розроблену Всеукраїнською Федерацією Споживачів «Пульс», а також план заходів її реалізації.

Одними з першочергових завдань Концепції є:

• забезпечення впровадження прозорих та ефективних механізмів взаємодії органів влади та місцевого самоврядування, громадських об’єднань споживачів, представників бізнесу у сфері здійснення захисту прав споживачів;

• забезпечення об’єктивності, достовірності та своєчасності інформації для споживачів про товари та послуги на споживчому ринку;

• підвищення ефективності системи захисту споживачів від небезпечної продукції, що може заподіяти шкоду їх життю, здоров’ю, майну, а також довкіллю;

• забезпечення державної підтримки громадських об’єднань споживачів, їх активної участі у процесах прийняття державних рішень, важливих для споживачів.

Очікується, що реалізація цієї Концепції сприятиме створенню та впровадженню сучасної ефективної системи захисту прав споживачів в Україні.

15. 04. 2020 середа

10 клас. Історія України

Тема уроку "Початок радянсько-німецької війни. Окупація України військами Німеччини та її союзників" (стор. 208)

У липні 1940 р. Гітлер дав директиву Генеральному штабу Вермахту розробити план «Барбаросса», який передбачав розгром СРСР за чотири – шість тижнів, тобто ще до закінчення війни з Великою Британією. З кінця серпня 1940 р. Німеччина почала передислокацію військ із заходу на схід.

22 червня 1941 р. німецькі війська перетнули кордон СРСР. Гітлер буквально «заштовхнув» Сталіна в коаліцію держав, яка з ним воювала і завдяки перевазі в ресурсах мала всі шанси на перемогу. З моменту нападу Німеччини на СРСР радянсько-німецька війна стала найголовнішою частиною Другої світової. Велика Британія і США об’єднали свої воєнні зусилля з СРСР у боротьбі проти спільного ворога.

Бойові дії на території України у 1941 р. перетворилися для радянських військ на катастрофу. Війська Червоної армії не були готові до належної відсічі агресорові, тому Вермахт досить швидко окупував великі території СРСР. До середини липня, тобто за три тижні боїв, Червона армія втратила 850 тис. бійців і командирів, близько 3,5 тис. літаків і понад 6 тис. танків. Зі 170 дивізій діючої армії на радянсько-німецькому фронті боєздатність зберігали тільки 70. Німецькі бойові втрати в живій силі були майже в 10 разів меншими. До німецького полону потрапили мільйони червоноармійців. Проте в оборонних боях 1941 р. було зірвано гітлерівські розрахунки на «блискавичну війну» (бліцкриг).

Перебіг радянсько-німецької війни в червні 1941 — липні 1942 рр. Німеччина та її союзники почали наступ на трьох стратегічних напрямках. Група армій «Північ» мала захопити Ленінград, група армій «Центр» націлювалася на Москву, а група армій «Південь» мала окупувати Україну.

Південне угруповання ворога складалося з трьох німецьких і двох румунських армій, а також танкової групи та механізованого корпусу угорської армії. Усього під орудою генерал-фельдмаршала фон Рундштедта було 57 дивізій і 13 бригад, підтримуваних 4-м повітряним флотом Німеччини і всією румунською авіацією. Групі армій «Південь» протистояли 80 дивізій Київського особливого й Одеського військових округів, розгорнутих у перший день війни відповідно у Південно-Західний і Півден ний фронти. Ці фронти за живою силою і технікою відчутно переважали противника. Зокрема, вони мали 5625 танків проти 850 в групі армій «Південь» і 2700 літаків проти 1300. Проте цю перевагу було втрачено одразу після початку воєнних дій. У перші години війни противник завдав бомбового удару по 66 аеродромах Південно-Західного фронту і вивів з ладу 579 літаків. Залишилося тільки 359 машин, придатних до бою. Їх довелося перебазувати на далекі тилові аеродроми.

У районі Луцьк – Броди – Дубно розгорілася танкова битва. Радянські танкові корпуси зазнали втрат, які перевищували втрати противника у 20 разів. Червоноармійці, озброєні переважно трилінійками, не могли воювати на рівних з німецькими автоматниками. Не маючи досвідченого керівництва, вони легко піддавалися паніці й постійно потрапляли в «котли».

Дивимось відео про танкову битву

Опрацьовуємо карту, відповідаємо на питання

Унаслідок прикордонних боїв упродовж 22 червня – 6 липня 1941 р. війська

Південно-Західного фронту відійшли на глибину до 250–300 км. Червона армія залишила Західну Україну. 7 липня німецькі війська прорвали лінію фронту в районі Новограда- Волинського. Увечері того самого дня гітлерівці захопили Бердичів, 9 липня – Житомир. Передові частини гітлерівців вийшли на підступи до Києва 11 липня.

Київська оборонна операція тривала понад два місяці. У вересні німці форсували Дніпро. На армії Південно-Західного фронту насунулася загроза оточення. Однак Сталін наказав утримувати Київ. 15 вересня чотири армії опинилися в «котлі». Більшої катастрофи історія війн не знала. 19 вересня німецькі війська зайняли столицю УРСР.

Дивимось відео

На початку серпня на стику Південно-Західного та Південного фронтів війська Вермахту прорвали оборону, у результаті напрямок «Умань – Дніпропетровськ» виявився відкритим. Гітлерівці прорвалися до Дніпра, 25 серпня захопили Дніпропетровськ, 4 жовтня – Запоріжжя. Дніпро став лінією фронту, яку гітлерівці певний час не могли прорвати.

5 серпня розпочалася оборона Одеси, яка тривала 73 дні. 16 жовтня Червона армія залишила Одесу, радянські війська були розбиті в Криму, але зуміли закріпитися в Севастополі, розпочавши багатомісячну оборону міста. У середині жовтня бої розгорнулися на підступах до Харкова і на Донбасі. 24 жовтня гітлерівці захопили Харків і незабаром окупували всю Україну.

Отже, протягом літа – осені 1941 р. німецькі війська та їхні союзники захопили всю Правобережну і більшу частину Лівобережної України та Крим. He окупованими на той час в Україні залишилися тільки східні райони Харківської, Сталінської (Донецької) та Ворошиловградської (Луганської) областей, а також невелика територія кримської землі із Севастополем. На кінець 1941 р. в СРСР було сформовано до 400 нових дивізій, що дало змогу компенсувати втрати перших місяців війни. Ставка Верховного головнокомандування почала планувати наступальні операції. Проте керовані недосвідченими командирами і стратегами війська були непридатні для наступальних дій. Бої за Донбас у січні – березні 1942 р. не дали результату. 4 липня 1942 р. після 250-денної оборони німецькі й румунські війська захопили Севастополь.

Дивимось відео

22 липня 1942 р. частини Вермахту здобули останнє з українських міст – Свердловськ Ворошиловградської (нині Луганської) області. Німецькі, румунські і мадярські війська окупували УРСР цілком. Документ на стор. 211 читати, відповісти на питання.

Читаємо і аналізуємо причини поразки Червоної армії на початку війни - стор. 212 або тут

Мобілізаційні заходи - стор. 213 - 214: виписати в зошит по пунктах (ви вмієте це робити)

Діяльність націоналістичних організацій. Маючи інформацію про підготовку Німеччини до війни, керівники ОУН(б) у Кракові з березня 1941 р. налагодили контакти з Вермахтом і абвером, сподіваючись, що Німеччина надасть їм допомогу в створенні української армії.

Навесні 1941 р. німецькі спецслужби сформували з добровольців-біженців, переважно оунівців бандерівського напряму, з’єднання під назвою «Легіон українських націоналістів». Легіон цей поділили на два батальйони – «Нахтігаль» і «Роланд». Особовий склад був одягнутий в уніформу Вермахту. Командування Вермахту мало намір залучати українські частини до каральних дій, спрямованих насамперед проти поляків і євреїв.

30 червня 1941 р. за підтримки «Нахтігаля» ОУН(б) проголосила у щойно захопленому німцями Львові Акт відновлення Української держави. Уряд очолив один із найближчих соратників Бандери – Ярослав Стецько. Керівництво Третього райху розцінило цю подію як зухвалий виклик Німеччині, С. Бандеру та його найближчих соратників було ув’язнено. Будь-яка політична діяльність націоналістів заборонялася. На знак протесту військові формування «Нахтігаль» і «Роланд» відмовилися від виконання військової служби, і невдовзі німці їх розформували. Читаємо документ на стор. 216, відповідаємо на питання.

Улітку 1941 р. Tарас Боровець (Тарас Бульба) сформував на Поліссі та Волині загони «Поліська Січ». Він мав підтримку уряду УНР у вигнанні, який перебував у Варшаві. Тарас Боровець уважав, що згодом партизанська армія, яку назвав Українською повстанською (УПА), має перетворитися на регулярну армію майбутньої української держави (УНР), і не бажав об’єднуватися з оунівцями. Бульбівці боролися одночасно проти німецьких гарнізонів і радянських партизанів, але не виявляли великої активності. ОУН(б), збагнувши, що Німеччина розглядає Україну лише як колонію, почала створювати власні збройні сили – Українську повстанську армію (УПА). До цих збройних сил були включені (здебільшого силоміць) формування Т. Бульби (Боровця) і ОУН(м). Читаємо про нього на стор. 215.

Водночас ОУН прагнула за допомогою «похідних груп», що складалися з досвідчених організаторів і пропагандистів, поширити свій вплив на східні й південні області, розгорнути мережу оунівського підпілля у Києві, Сумах, Житомирі, Полтаві та інших містах. Саме учасників націоналістичного підпілля гестапівці називали «українським рухом Опору».

Домашнє завдання: опрацювати парагр.31, пит. 1 стор. 217, мобілізаційні заходи - в зошит.

13. 04.2020 понеділок

10 клас. Громадянська освіта

Тема уроку "Економіка господарств. Домашнє господарство. Бюджет господарства" (стор. 186)

Ключові поняття ви можете побачити на стор. 186 - бюджет домогосподарств, раціональне споживання, права споживачів, доходи, витрати, заощадження.

У Законі України «Про Всеукраїнський перепис населення» зазначається, що домогосподарство — це сукупність осіб, які спільно проживають, забезпечують себе всім необхідним для життя, ведуть спільне господарство, повністю або частково об’єднують і витрачають кошти. Ці особи можуть перебувати або не перебувати в родинних стосунках. Домогосподарство може складатися з однієї і більше осіб. Це поняття ширше, ніж сім’я, тут визначальним є спільне проживання та ведення спільного господарства, наприклад: військові строкової служби, вихованці будинків дитини тощо.

Зверніть увагу на рубрику "Бюро корисної інформації", дайте відповідь на питання наприкінці рубрики.

Для домогосподарства характерною є домашня праця, що включає різноманітні види діяльності, спрямовані на обслуговування дорослих членів, піклування за дітьми та літніми членами домогосподарства тощо. Така праця може містити й виробничу складову, як-от вирощування городини на своїй присадибній ділянці. Домашнє господарство може виробляти певну продукцію як для власного вжитку, так і для реалізації на ринку. У першому випадку воно виступає як суб’єкт домашньої економіки, в останньому — як форма малого товарного

виробництва.

Функції домогосподарств:

1. Домогосподарство виконує на ринку функцію споживання. Саме задоволення потреб домогосподарств є метою виробництва.

2. Друга функція, яку виконують домогосподарства, — постачання ресурсів виробникам. Домогосподарствам належать ресурси, які вони постачають підприємствам для здійснення підприємницької діяльності. Ресурси ще називають факторами виробництва. Домогосподарствам належать такі основні три типи ресурсів: земля, капітал і праця, причому земля й капітал належать до матеріальних факторів, а праця — до нематеріальних. До цих трьох «класичних» факторів виробництва додають ще підприємливість й інформацію.

3. Третя функція домогосподарств у ринковій економіці — заощадження доходів. Заощадження — це частина доходу, яка залишається після сплати податків, інших обов’язкових платежів, витрат на споживання. Заощаджені кошти зазвичай зберігають на банківських рахунках або витрачають на придбання акцій, страхових полісів тощо. Люди заощаджують, щоб відчувати фінансову захищеність, на випадок виходу на пенсію, для освіти дітей або для непередбачуваних потреб, наприклад, нещасного випадку чи захворювання.

Домогосподарства взаємодіють з підприємствами, формуючи свої доходи та витрачаючи кошти на споживання. У цьому процесі формується бюджет домогосподарства, тобто план його доходів і витрат на певний період. Отримані доходи домогосподарства витрачають переважно на придбання різноманітних товарів і послуг, які купують у підприємств. Таке споживання називають приватним. Проте не всі доходи, які домогосподарства отримують, вони можуть

використати на задоволення власних потреб. Домогосподарства можуть використати на власний розсуд частку доходу, що залишається в домогосподарства після сплати податків. Дохід домогосподарства не повинен бути нижчим за прожитковий мінімум для його членів. Він визначається як вартість набору продуктів харчування, товарів і мінімального набору послуг, необхідних для збереження здоров’я та задоволення основних соціальних і культурних потреб людини.

На доходи домогосподарств безпосередньо впливає економічна ситуація в країні. У періоди економічного піднесення зростає обсяг виробництва різноманітних товарів і послуг, заробітні плати, доходи підприємств. Завдяки зростанню надходжень у державний бюджет держава має більше можливостей фінансувати різноманітні соціальні програми, покращуючи стан домогосподарств. І навпаки, у періоди економічного спаду доходи домогосподарств скорочуються, відповідно скорочується і їх споживання.

Домашнє завдання:

9. 04. 2020 четвер

10 клас. Всесвітня історія

Тема уроку "Назрівання Другої світової війни" (стор. 174).

Тема "Держави Азії та Латинської Америки" (стор. 156 - 162) - на самостійне опрацювання.

Заяви А. Гітлера про потребу забезпечення «життєвого простору для арійської раси» свідчили про те, що Німеччина прагне реваншу за поразку у війні. А. Гітлер розпочав з того, що Німеччина відмовилася виконувати умови Версальського договору. У 1935 р. Німеччина офіційно повідомила про наявність у неї забороненої Версальським договором військової авіації. У січні 1934 р. Німеччина підписала з Польщею договір про ненапад строком на десять років, незважаючи на те, що «польський коридор» відділяв Німеччину від Східної Пруссії. Умови німецько-польського пакту похитнули французьку систему союзів у Східній Європі. Однак цей договір певною мірою заспокоїв міжнародне співтовариство й створив ілюзію про переважно мирні наміри А. Гітлера. Німеччина поступово відновлювала військову потужність і безкарно ігнорувала територіальні обмеження, передбачені Версальським договором. Першим кроком до розриву Версальського договору стали події, пов’язані з багатим на залізну руду Сааром. Відповідно до договору, цей район був переданий на 15 років під управління Ліги Націй. Після закінчення терміну в січні 1935 р. в Саарі був проведений плебісцит (референдум), результат якого засвідчив значне переважання прихильників приєднання до Німеччини. Уже 1 березня 1935 р. Саар став частиною Німеччини. Через два тижні А. Гітлер заявив, що він не має наміру дотримуватись обмежень щодо переозброєння Німеччини, накладених Версальським договором, і збільшить кількість призовників до 550 тис. осіб. Невдовзі Німеччина відновила загальний військовий обов’язок. Німеччина почала переозброюватися.7 березня 1936 р. Німеччина направила 10 тис. військовослужбовців і 23 тис. озброєних поліцейських у Рейнську демілітаризовану зону. Більша частина населення Рейнської зони раділа їхньому приходу, проте побоювалася реакції на це Великої Британії та Франції. Щоб заспокоїти Лондон і Париж, А. Гітлер заявив, що окупація Рейнської зони має «символічний» характер. Франція та Британія не відреагували на брутальне порушення А. Гітлером Версальського договору. На думку В. Черчілля, це був вирішальний момент, коли А. Гітлер ще міг і мав зупинитися. Завдяки ж бездіяльності Великої Британії та Франції

А. Гітлер ремілітаризував Рейнську зону й перейшов до наступного етапу нацистської експансії.

Готуючись до майбутніх територіальних загарбань, А. Гітлер надавав вирішального значення відродженню німецьких збройних сил. Кожен крок нацистів на шляху відновлення й примноження військового потенціалу країни становив реальну загрозу для сусідів Німеччини. Порівняно з 1934 р. військові витрати в 1939 р. зросли більше ніж у 20 разів. Німці активно будували нові підприємства, оснащені найсучаснішим обладнанням. До 1938 р. ці підприємства забезпечили Німеччині першість у західному світі з виробництва металу та інших стратегічних матеріалів.Німці таємно будували надводні кораблі й підводні човни.

Діяльність Ліги Націй в умовах загострення міжнародних відносин 1930-х років

Ліга Націй мала як очевидні успіхи, так і не менш очевидні невдачі. До здобутків Ліги належать її спроби налагодити міжнародну співпрацю в соціальній та економічній сферах, створення комісії з опіуму, що ініціювала протидію поширенню наркотиків. Уперше в історії Ліга Націй привернула увагу до проблеми надання промислово розвиненими країнами нових технологій економічно слабким країнам, опікувалася проблемами материнства й дитинства,

освітою, культурою, фаховою підготовкою та багатьма іншими напрямами діяльності. Також вона мала певні здобутки в справі збереження миру. Договір про створення Ліги Націй був частиною Версальського договору, який не зміг загасити вогонь недовіри між учорашніми ворогами. Також важливою причиною невдачі Ліги Націй були вади її статуту. Зокрема, він не передбачав створення міжнародних миротворчих військ чи поліції. Отже, Ліга Націй не мала засобів, аби змусити будь-яку країну дотримуватися міжнародного права - звертаємо увагу на таблицю на стор. 178.

У листопаді 1936 р. Німеччина та Японія підписали Антикомінтернівський пакт — угоду «проти Комуністичного Інтернаціоналу» і додаткову таємну військову угоду. Через рік до пакту приєдналася Італія, завершивши формування «Осі Берлін–Рим–Токіо».

Вогнище війни на Далекому Сході (стор. 179)

Після приходу в Німеччині до влади нацистів криза в міждержавних відносинах поглибилася. На Сході нарощувала міць Японія, загрожуючи домінуванню США в Тихому океані. Загострилися й радянсько-японські суперечності. Якщо раніше Японія боролася за ринки сировини та збуту товарів, то тепер вона прагнула територіальних надбань. Саме Японія першою стала на шлях війни. Об’єктом японської агресії була Маньчжурія. На початку 1928 р.

японці вторглися на півострів Шаньдун, але успіху не досягли. У вересні того ж року, інсценувавши вибух на японській лінії Південноманьчжурської залізниці, Японія розв’язала війну проти Китаю. За півдоби японці окупували всю територію Південної Маньчжурії й рушили в глиб країни.

Радянський Союз постачав Китаю озброєння й «добровольців». Просуваючись на північ, японці поступово наближалися до радянсько-китайського кордону. У листопаді 1931 р. вони блокували стратегічно важливу для СРСР Східнокитайську залізницю. Радянське керівництво відхилило японську ноту протесту з приводу допомоги китайській армії, заявивши, що Радянський Союз дотримується нейтралітету. Усе, на що спромоглася Ліга Націй, — створити

спеціальну комісію на чолі з лордом В. Бульвер-Літтоном, до якої ввійшли представники США, Великої Британії, Франції, Німеччини й Італії. 1932 р. Японія оголосила про створення в окупованій Маньчжурії держави Маньчжоу-го на чолі з Пу Ї — останнім представником династії Цин. Невдовзі Пу Ї був проголошений імператором. Японія та Маньчжоу-го підписали угоду, за якою Японія мала право розмістити в Маньчжурії війська, а також отримала інші важливі пільги й переваги.З великих країн лише СРСР, який наприкінці серпня 1937 р.підписав з Китаєм договір про ненапад, надав йому значну військову допомогу. У 1939 р. японці припинили наступ і заявили про готовність до переговорів.

Італія також демонструвала загарбницькі наміри. Перший серйозний інцидент стався в серпні 1923 р. На грецько-албанському кордоні невідомі вбили чотирьох італійців. Італія поставила Греції ультиматум з вимогою виплати 50 млн лір компенсації. Коли греки його відхилили, Італія захопила о. Корфу. Питання розглядали в Лізі Націй і досягли компромісу: Греція виплатила компенсацію, а Італія звільнила острів. Загалом зовнішня політика Італії передбачала відновлення імперії та перетворення Європи на фашистський блок. Італія проголосила зоною своїх інтересів декілька регіонів світу, зокрема Балкани — територіально близький та слабкий у військовому плані регіон. У 1924 р. Італія підписала з Королівством сербів, хорватів і словенців договір, за яким приєднала о. Ф’юме. Наступного року до Італії була приєднана Албанія.

Колоніальна політика Італії передбачала активне заселення італійцями африканських колоній. 1935 р. війна Італії проти Ефіопії. На початку травня 1936 р., зазнавши значних утрат, італійці захопили столицю країни м. Аддис-Абебу. Ефіопія капітулювала, а її імператора відправили у вигнання.

Політика «умиротворення» А. Гітлера - стор. 183, опрацювавши схему, дайте відповідь: чи виправдовують, на Вашу думку, обставини політику «умиротворення» щодо А. Гітлера.

Домашнє завдання (випереджаюче): опрацюйте парагр. 19. Для допомоги пропоную вам подивитися наступне відео

10 клас. Громадянська освіта.

Тема уроку "Ринкова економіка" (стор. 178).

Ключові поняття, які ми опрацюємо, є у вас на стор. 178.

Для засвоєння теми - відео наприкінці лекції!

У найпростішому розумінні, на ринку відбувається обмін товарів й послуг на гроші, тобто ринок — це механізм взаємодії споживачів та виробників товарів як суб’єктів економічної діяльності. Ринковою системою можна назвати сукупність зв’язків, що виникає між виробниками та споживачами різноманітних благ. Ринкова економіка — це економічна система, де рішення щодо виробництва та розподілу продуктів приймаються на основі існуючого попиту та пропозиції, які й визначають ціни на товари та послуги. Існування ринкової системи вимагає, щоб у суспільстві виконувалися деякі умови взаємодії між

учасниками (суб’єктами) економічної діяльності.Однією з умов ринкової економіки є економічна свобода. Це означає, що учасники економічних відносин самі приймають рішення на основі власної вигоди й несуть відповідальність за свої дії. Підприємства самі обирають галузь своєї діяльності, вирішують, яку продукцію випускати, як працювати й коли припиняти діяльність. Для споживачів економічна свобода визначає можливість на свій розсуд і в межах своїх грошових ресурсів обирати, де, як, що і в якій кількості купувати.

Ринкова економіка неможлива без конкуренції — економічного змагання між виробниками з метою отримання доходу. Щоб конкуренція була можливою, потрібно, щоб на ринку існувала велика кількість продавців, жоден з яких окремо не міг би істотно вплинути на пропозицію товару. Так само має бути багато покупців, щоб не було можливості окремого впливу на попит на ринку. На вільному ринку підприємці не контролюють ціни, а споживачі та підприємці

вибирають продукт на основі повної інформації про нього.У разі відсутності конкуренції створюється монополія, коли в певній галузі існує єдиний виробник. Цей виробник може необґрунтовано підвищувати ціну на свою продукцію або зменшувати обсяги виробництва, щоб збільшити власні прибутки. Такі дії можуть бути шкідливими для суспільного добробуту.

Особливе місце в ринковій економіці належить грошовим розрахункам. Гроші виступають мірою вартості різноманітних благ. Вони є мірилом вартості та засобом обігу. Гроші — зручний засіб обміну, який дозволяє споживачам і підприємцям уникнути незручностей бартеру, тобто прямого обміну товарами або послугами без використання грошей.

Зміна в ціні по-різному впливає на різні товари: якщо ціна на сіль зросте, це навряд чи вплине на кількість солі, яку купуємо та споживаємо. А в разі зростання ціни, наприклад, на апельсини, ми будемо купувати їх менше, натомість споживаючи більше інших фруктів. Така залежність між зміною ціни на товар і попит на нього називається еластичністю попиту. Попит на товар називають еластичним, якщо незначна зміна в ціні викликає значну зміну попиту; і навпаки, якщо при значній зміні ціни попит змінюється лише незначно або не змінюється взагалі, такий попит називають нееластичним.

До товарів з еластичним попитом зазвичай належать предмети розкоші (делікатеси,

коштовності), товари, вартість яких є відчутною для бюджету (меблі або велика побутова техніка), а також товари, для яких легко знайти заміну (деякі фрукти тощо). До товарів з нееластичним попитом належать товари першої необхідності (ліки, електрика), недорогі товари, покупка яких лише незначно відбивається на бюджеті (кулькові ручки або зубна паста), а також товари, яким важко або й неможливо знайти заміну (пальне, сіль).

Держава може впливати на ринкові ціни безпосередньо, встановлюючи максимальні або мінімальні ціни на певні види продукції. Наприклад, щоб захистити виробників сільськогосподарської продукції, держава вводить на цю продукцію мінімальну ціну. Результатом може стати надлишок продукції, оскільки споживачі за завищеною ціною готові придбати лише частину продукції. Уряду доводиться викупати залишок продукції на гроші платників податків. Поширеною є також інша ситуація, коли уряд запроваджує максимальні

ціни на певну продукцію (комунальні послуги, хліб тощо), щоб захистити малозабезпечені верстви населення (ціна підлоги). У цьому разі споживачі готові купити більше товарів, що призводить до виникнення дефіциту товарів, який має своїм наслідком спорожнілі полиці магазинів або й виникнення «чорного ринку» на дефіцитні товари. Отже, попит і пропозиція разом формують обсяг продукції та ціну ринкової рівноваги, які є оптимальними для суспільства. Ринок не завжди може розв’язати проблеми, що виникають у суспільстві, або надати необхідні блага. Безпосереднє втручання держави в цінову політику може призвести до виникнення дефіциту або надлишку продукції.

Завданням держави є: подолання зубожіння населення; розвиток освіти й науки — затратних галузей, які не дають швидких результатів і у які приватний бізнес не хоче вкладати власні кошти; фінансування фундаментальних наукових досліджень, що дозволяють нам краще зрозуміти світ, але не мають безпосереднього практичного виходу.

Одним з важливих прямих економічних засобів регулювання економіки є грошово-кредитна система. Держава регулює кількість грошей, що перебувають в обігу: зменшення цієї маси приводить до активізації ділової активності, а її збільшення — до посилення інвестиційної активності, а отже, до зростання обсягів виробництва та створення додаткових робочих місць. У разі необхідності держава може здійснювати емісію грошей, тобто випуск додаткових грошей.

Іншим прямим засобом регулювання економічної сфери є податки, тобто встановлені вищим органом влади обов’язкові платежі, які сплачують фізичні та юридичні особи з метою фінансового забезпечення діяльності держави (уряду) та місцевого самоврядування. Податки допомагають підтримати соціальну рівновагу в суспільстві, зменшуючи розбіжності в реальних доходах громадян.

Для здійснення своїх функцій і повноважень державі необхідно мати у своєму розпорядженні

певні фінансові ресурси, план їх надходження та використання, тобто бюджет. Державний бюджет формується завдяки податкам. Слово «бюджет» походить від старовинного французького слова bougette, тобто «гаманець». Бюджет складається з певних надходжень і витрат. У сучасній мові — це план доходів і видатків особи або установи на певний період. Це план формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються відповідно органами державної влади та місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду. Бюджет має певні надходження (формування фінансових ресурсів) і видатки (їх використання). Доходи бюджету утворюються за рахунок надходжень від сплати податків громадянами і підприємствами, різноманітних обов’язкових платежів, надходжень

від продажу державного майна, операцій з капіталом, що належить державі. Кошти, що акумулюються в державному бюджеті за рахунок надходжень, уряд спрямовує на різноманітні цілі. Такі кошти становлять державні видатки.

Працюємо з таблицею "Державні видатки"

Діти. Щоб вам було цікаво і ви не сумували при вивченні такої складної теми, пропоную вам декілька цікавих відео. Дивіться і вчиться!

8. 04. 2020 середа

10 клас. Історія України

Тема уроку "Початок Другої світової війни. Німецько-радянські договори 1939 р." (стор.197)

Для початку визначаємо, що таке Друга світова війна. Друга світова війна - найжорстокіша подія в історії сучасного світу. В неї було втягнуто 67 держав, 80 % населення земної кулі і тривала довгих б років. Вогняний смерч пронісся над величезними територіями Європи, Азії й Африки, охопив простори всіх океанів.

Від березня 1939 р. у Москві тяглися безрезультатні переговори з представниками Великої Британії та Франції про створення системи колективної безпеки проти країни-агресора. Саме з цього часу Сталін почав шукати можливість порозумітися з Німеччиною. 23 серпня в Москву прибув міністр закордонних справ Третього райху Й. фон Ріббентроп. Метою цього візиту було підписання згідно з попередньою домовленістю Договору про ненапад між СРСР і Німеччиною.Того самого дня, пізно ввечері, у Кремлі було підписано, а наступного дня опубліковано Договір про ненапад терміном на 10 років. Таємний додатковий протокол про розмежування «сфери обопільних інтересів» у Східній і Південно-Східній Європі, звісно ж, оприлюднено не було.

-До радянської сфери впливу згідно з ним належали Латвія, Естонія, Фінляндія та Бессарабія; -Литву визнано сферою впливу Німеччини;

-територію Польщі учасники угоди поділили між собою по лінії річок Нарев, Вісла, Сян.

- Німеччина зобов’язалася вступити на територію Польщі першою.

1 вересня 1939 р. війська Вермахту (визначення в підручнику) напали на Польщу, а літаки Люфтваффе бомбардували міста Західної України. Маючи з Польщею договірні зобо в’язання, Велика Британія і Франція 3 вересня оголосили війну Німеччині. Так почалася Друга світова війна. (дивимось карту на стор 200, за допомогою легенди визначаємо лінії розподілу сфер впливу в Європі між Німеччиною і Радянським Союзом)

У ситуації світової війни, що стала фактом, Сталіну вигідно було демонструвати відсторонену

позицію, а для цього він змушений був потурбуватися про ідеологічне виправдання вже запланованого радянського вторгнення в Польщу. Було можливим лише одне обґрунтування: «визвольний похід» Червоної армії на допомогу населенню Західної України і Західної Білорусії. Тому генсек відмовився на користь Німеччини від окупації Люблінського й частини Варшавського воєводств. За це він виторгував собі переведення Литви з німецької в радянську сферу інтересів. Гітлер змушений був погодитися з радикальною зміною тієї статті пакту Ріббентропа – Молотова, у якій ішлося про поділ Польщі. Ці зміни зафіксовано в німецько-радянському договорі «Про дружбу і кордон» від 28 вересня 1939 р.

17 вересня Червона армія перетнула радянсько-польський кордон, а 22 вересня війська Українського фронту на чолі з маршалом С. Тимошенком увійшли до Львова. Ще через тиждень Червона армія окупувала узгоджені з Німеччиною території Польщі. 22 вересня у Брест-Литовську на честь успішного завершення польської кампанії відбувся парад радянських і німецьких військ.

У 1940 р. відповідно до положень пакту Ріббентропа – Молотова Сталін висунув ультиматум Румунії і в червні захопив без бою Бессарабію та Північну Буковину.

Працюємо з картою, знаходимо західний кордон СРСР станом на вересень 1940 р і території, приєднані до УРСР. Аналізуємо документ 1 стор.201

Працюємо із стор. 202 і картою: виписуємо в зошит новостворені області.

Радянізація Західної України - стор.204 - 206: опрацювати термін і заходи влади з радянізації, звертаємо увагу на персоналії тут же.

Домашнє завдання: опрац параг 30, пит. 1 стор 207 усно.

Пропоную вашій увазі відеоурок з даної теми

6. 04. 2020 понеділок

10 клас. Громадянська освіта

Тема уроку "Сталий розвиток" (стор. 171)

Дізнаємось, що таке раціональне і ефективне використання ресурсів, обмеженість ресурсів, концепція сталого розвитку.

З розвитком людства потреби людей зростали кількісно і якісно, збільшувався обсяг споживання, вимагаючи використовувати все більше й більше ресурсів. Водночас, через ілюзію невичерпності природних ресурсів, збільшення обсягу, а не ефективності виробництва, запаси природних ресурсів швидко вичерпувалися. Проблему обмеженості ресурсів погіршує той факт, що саме в тих країнах, де економічна ситуація найгірша, населення зростає рекордними темпами. Руйнація природи, виснаження ресурсів призводять до хронічного голоду через нестачу харчів, виснаження ґрунту, розширення зони пустель. Водночас розвиненим країнам, щоб задовільнити потреби населення, доводиться вдаватися до імпорту сировини та енергоресурсів. Такий дисбаланс говорить про те, що високий рівень життя населення розвинених країн відбувається за рахунок країн, що розвиваються, оскільки, не маючи іншого виходу, вони змушені продавати свої ресурси.

Протягом своєї історії людство змінювало простір навколо себе, створюючи техносферу. До техносфери належать усі різноманітні засоби, якими користувалася людина у своєму історичному розвитку: від сокир первісної людини до космічних кораблів і лазерної техніки. Створена людиною техносфера поступово розширюється, витісняючи собою біосферу та руйнуючи її. Водночас, природа, господарська діяльність людини та суспільство є тісно взаємопов’язаними. Цей зв’язок має глобальний характер, і тому значні порушення в одній сфері можуть викликати раптові швидкі зміни в інших. В історії відомі випадки, коли такі зміни природних умов призводили до зникнення цілих видів живих істот або навіть екосистем. Такі події, що призводять до тяжких наслідків, називаються катастрофами.

Залежно від причин катастроф їх поділяють на природні й техногенні. Уважно читаємо текст підручника на стор. 172 - 173 і зясовуємо, які катастрофи є природними, а які техногенними.

Відповіддю на виклик збереження довкілля для майбутніх поколінь є концепція сталого розвитку, тобто такого економічного розвитку, за якого добробут теперішніх поколінь досягається не за рахунок добробуту поколінь прийдешніх. Концепцію прийнято у 1992 р. на Всесвітній конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку в Ріо-де-Жанейро. Працюємо з рубрикою "Мовою документів" стор.174. Та, незважаючи на всі зусилля міжнародної спільноти, проблема сталого розвитку лише загострюється. Заходи, які вживають для розв’язання цієї проблеми, виявляються недостатньо ефективними, потребуючи нових, інноваційних підходів. Через загострення глобальної екологічної кризи на сучасному етапі виникає гостра необхідність об’єднання зусиль світового співтовариства для боротьби з її наслідками.

Працюємо з підручником стор. 175:

-напрямки співпраці світового співтовариства

-рубрика "Бюро корисної інформації"

У зошит виписати по пунктах приклади міжнародної співпраці в даному напрямку стор. 175 - 176 (угоди і конференції).

Домашнє завдання: Навести приклади того, як кожен з нас може допомогти запобігти виснаженню природних ресурсів та долучитися до їхнього збереження.

2. 04.2020 четвер

10 клас. Всесвітня історія

Тема уроку "Румунія, Болгарія та Югославія в міжвоєнний період"

Дізнаємось про політичний та економічний розвиток країн.

Перша світова війна не принесла Румунії військової слави: більша частина її території була окупована, значно погіршилося економічне становище, загострилися соціальні суперечності. Повстання військових моряків на початку 1918 р. змусило короля Фердинанда І укласти в травні сепаратний мир з Німеччиною та Австро-Угорщиною. Гіркота військової невдачі була підсолоджена територіальними надбаннями: у 1918 р. до Румунії було приєднано Трансільванію та Бессарабію.

Працюємо із свідченнями на стор. 146 і відповідаємо на питання.

У листопаді 1918 р. Румунія включила до свого складу Північну Буковину. Отже, після війни територія Румунії зросла більше ніж удвічі, а населення збільшилося з 6,7 до 18 млн осіб. На приєднаних територіях проводили політику «уніфікації» — поширення на нові землі загальнорумунського політичного й адміністративного устрою. Чи не найгострішою проблемою Румунії було те, що в країні, де 80 % населення становили жителі сіл, півмільйона селян були безземельними. Під час земельної реформи в «старій» Румунії селянам роздали 2 млн га поміщицьких земель. Як наслідок, значно побільшало селян високого й середнього достатку, розширився внутрішній ринок, активізувався грошовий обіг. Розвитку сільського господарства перешкоджали: перенаселеність сіл, нестача землі, низький життєвий рівень більшості селян, безробіття, переважання дрібних власників, відсутність чи недостатнє кредитування, низька продуктивність господарств, зростання цін на збіжжя, неконкурентоспроможність країни на світовому продовольчому ринку.

Працюємо з підручником: охарактеризуйте династичну кризу і її вплив на розвиток Румуніі - ст.147. Також дайте відповідь на запитання: як впливала на внутрішню політику Румунії міжнародна ситуація?

Особистість: Йон Антонеску - ст. 148

Для опрацювання питання "Болгарія у міжвоєнний період" і "Югославія у міжвоєнний період"пропоную скласти хронологічну таблицю - стор. 148 - 151. Це і є ваше домашнє завдання.

10 клас. Громадянська освіта

Тема уроку "Економіка як сфера життя людей"

Опрацюємо терміни в підручнику і зясуємо, хто є субєктами економічних відносин

Ми отримуємо послуги, купуємо різні товари, продукти харчування, одяг, зошити для школи, електроніку, послуги мобільного зв’язку, електричну енергію та багато чого іншого. Усі ці дії є нашою взаємодією в суспільстві у сфері економічного життя, яка охоплює виробництво благ, обмін ними, розподіл і споживання. Економіка — це господарська діяльність суспільства, що включає стосунки виробництва, споживання, обміну та розподілу. Сучасна економіка складається з різних галузей, таких як промисловість, сільське господарство, енергетика, будівництво тощо, до яких входять безліч різних підприємств та організацій. Усі вони створюють певні блага та послуги, необхідні для задоволення наших потреб, які називаються споживчими товарами, а також засоби виробництва, без яких було б неможливим виготовлення споживчих товарів. Це устаткування для заводів і фабрик, а також сировина, з якої виготовляють різні речі. Будь-яка сфера економічного життя передбачає наявність певних ресурсів: матеріальних, грошових, людських, часових. Ці ресурси завжди обмежені: якщо, скажімо, ви витратили гроші, щоб придбати новий телефон, ви вже не зможете витратити ці гроші на придбання нової пари взуття. Землю, на якій побудували житловий будинок, уже неможливо використати, щоб вирощувати городину. І навіть час, який ви витрачаєте на відеоігри, ви вже не використаєте для навчання або занять спортом. Таким чином, у сучасній економіці й виробникам, і споживачам доводиться весь час приймати рішення в умовах обмежених ресурсів. Ми розмірковуємо, на що витратити гроші. Виробники вирішують, які товари виробляти зараз, водночас відмовляючись від вироблення якихось інших товарів. Основна функція економіки полягає в задоволенні потреб людини, створенні таких благ, без яких неможливий розвиток суспільства, за умови обмеженості ресурсів.Потреби людей задовольняються благами. Благо — це те, що здатне приносити нам користь або задоволення, що може задовольнити потреби. Повітря, яким ми дихаємо, гриби та ягоди в лісі, вода в річці — це безкоштовні блага, які дає нам сама природа. Проте є блага, які є результатом свідомої діяльності людей, виробництва, проходять через обмін — такі блага називають економічними. Економіка вивчає саме економічні блага. Економічні блага можна розділити на матеріальні, що створюються в результаті матеріального виробництва (їжа, ліки, транспортні засоби тощо), і нематеріальні, які існують у формі послуг або певного виду діяльності й створюються в невиробничій сфері (освіта, мистецтво тощо). Також блага поділяють на приватні (індивідуального споживання) та суспільні (громадського споживання). Приватне благо споживається окремою особою або групою, його можна придбати в постачальника або виробника, сплативши певну суму, а споживання здійснюється на виключній основі. Споживання однією особою або групою осіб робить неможливим споживання іншими. Наприклад, якщо ви придбали квиток на концерт, то тільки ви маєте виключне право зайняти місце, зазначене в цьому квитку.

Основними об’єктами економіки є виробництво, обмін, розподіл та споживання. Виробництво — це процес створення економічних благ. Прикладом є робота заводу, фабрики, ресторан, перукарня. Кінцевим результатом процесу виробництва є продукт. Споживання виробленого продукту стає можливим завдяки стосункам обміну та розподілу. Обмін — це процес просування продукту від виробника до споживача. Наприклад, коли ми купуємо товар у магазині, сплачуємо за нього кошти, ми вступаємо в процес обміну. Оскільки сучасна економічна система є складною та розгалуженою, обмін у більшості випадків відбувається не безпосередньо між виробником і споживачем, а через різноманітних посередників: торговельні кампанії, фізичні й віртуальні магазини роздрібної та гуртової торгівлі тощо. Налагоджені відносини обміну сприяють більшій ефективності виробництва, а отже, кращому задоволенню потреб суспільства.Розподіл — це процес отримання доходів економічними суб’єктами. Наприклад, працівник отримує зарплату, акціонери-дивіденди, підприємець прибуток. Споживання — це використання вироблених благ у процесі задоволення потреб.

Для того, щоб зясувати, хто є субєктами економічних відносин, звертаємось до підр. ст. 169 в рамочці.

Усі ті, хто бере участь у відносинах виробництва, обміну, розподілу та спожи-

вання, є суб’єктами економічних відносин. До них належать:

1) домогосподарство — це одна особа чи багато людей, які мешкають разом,

разом витрачають кошти;

2) держава;

3) підприємство (фірма);

4) закордонний сектор — іноземні фірми та інші держави.

Домашнє завд. опрацювати парагр. 37

1. 04. 2020 середа

10 клас. Історія України

Тематичне оцінювання за розділом "Західноукраїнські землі в міжвоєнний період"

Виконати тестові завдання і надіслати їх на поштову скриньку markova201011@gmail.com

1. 14 березня 1923 р. Рада послів Антанти в Парижі надала Польщі всі юридичні права на володіння

А Закерзонням

Б Східною Галичиною

В Волинню

Г всіма вище названими землями

2. Яке з визначень розкриває зміст поняття «осадництво»?

А облога й блокування українських сіл, що не бажали приймати представників польської влади

Б примушення польською владою частини українського населення до переселення в малолюдні райони

В здійснене урядом Польщі в 1920-ті рр. планомірне заселення західноукраїнських земель польськими військовими і цивільними колоністами

Г здійснення польською владою акцій залякування українського населення, шляхом розміщення в українських селах польських військових підрозділів

3. Хто був першим керівником (головою проводу) Організації українських націоналістів?

А Д. Донцов

Б С. Бандера

В Є. Коновалець

Г А. Шухевич

4. У 1920-ті рр. українські школи були ліквідовані на українських землях у складі

А Румунії

Б Чехословаччини

В Польщі

Г СРСР

5. У якому році відбулися події, що увійшли в історію під назвою «Татарбунарське повстання»?

А 1924 р.

Б 1921 р.

В 1919 р.

Г 1930 р.

6. Як називалась єдина легальна українська політична партія, що діяла на Буковині в 1927—1938 рр.?

А Українська радикальна партія

Б Українська національна партія

В Організація українських націоналістів

Г Українське національно-демократичне об’єднання

7. Який міжнародний договір передбачав надання Закарпаттю статусу автономії у складі Чехословаччини?

А Тріанонський

Б Сен-Жерменський

В Версальський

Г Ризький

8. Як називалися збройні сили Карпатської України?

А Орлята

Б Карпатська Січ

В Українські Січові Стрільці

Г Гайдамаки

9. У якій країні Східної Європи в 1920—1930-ті рр. були розташовані легальні українські вищі навчальні заклади?

А Німеччині

Б Румунії

В Польщі

Г Чехословаччині

10. Установіть відповідність між країнами і подіями на українських землях у 1920—1930-ті рр.

1 Польща

2 Румунія

3 Чехословаччина

4 УСРР (УРСР)

А проведення Першого конгресу ОУН

Б судовий процес над членами ОУН за вбивство міністра внутрішніх справ Б. Перацького

В домінування русинського напрямку в національному русі краю

Г проведення показового судового процесу над членами так званої «Спілки визволення України»

Д утворення В. Залозецьким Української національної партії

11. Установіть послідовність подій.

А проголошення незалежності Карпатської України

Б створення Організації українських націоналістів

В визнання країнами Антанти входження Східної Галичини до складу Польщі

Г польська «пацифікація» у Східній Галичині

12. Які терміни слід використовувати для характеристики західноукраїнських земель у складі Польщі у 1920—1930-ті рр.?

А осадництво

Б Підкарпатська Русь

В «східні креси»

Г колективізація

Д коренізація

Е радянізація

Ж Організація українських націоналістів

30.03.2020 понеділок

10 клас. Громадянська освіта.

Тема уроку "Пропаганда. "Мова ворожнечі" (стор. 149).

Дізнаємось, що таке пропаганда, порівняємо пропаганду і інформацію, що таке "мова ворожнечі" і які має ознаки.

Пропаганда - форма комунікації, спрямована на поширення фактів, аргументів, чуток та інших відомостей для впливу на суспільну думку на користь певної спільної справи чи громадської позиції. Пропаганда впливає на ставлення до певних груп людей або явищ. Це ставлення емоційно підвищене й завжди контрастне: ворожість, захоплення. Пропаганда може частково грунтуватись на правдивій інформації, спиратися на авторитет. Для створення ілюзії правдивості пропаганди використовують документи, оцінки експертів.

Давайте порівняємо ІНФОРМАЦІЮ І ПРОПАГАНДУ - стор 150 таблиця: ознайомтесь з питаннями для порівняння і з характеристиками, які наведені в таблиці. Бачимо, що обєкти (на кого направлено) однакові, а мета різна і явно бачимо, що мета пропаганди - маніпуляція емоціями і почуттями.

Особливий ефект у практиці пропаганди відіграє ефект присутності під час пропагандистської інформації: ведення репортажу з місця події, ефект переживання журналіста тощо. Пропаганда є потужною зброєю інформаційної війни: чит. стор. 151.

Формуванню стереотипів, розпаленню конфліктів, здійсненню маніпуляцій сприяє "мова ворожнечі" - це будь-які вислови, контекст чи візуальні зображення, що призводить до створення або ж поглибленнявже існуючої ворожнечі між відмінними за певними ознаками групами суспільства. Найчастіше ці групи різняться за територіальним походженням, політичними чи соціальними поглядами. Ознаки, види і наслідки "мови ворожнечі" - стор. 153.

Перегляньте, будь-ласка відео від студії онлайн-освіти EdEra

Дом. завдання: опрац. парагр.34, поміркувати над питанням Як мас-медіа впливає на формування громадської думки і чи потрібно обмежувати рекламу в мас-медіа.

19. 03. 2020 четвер

10 клас. Всесвітня історія.

Тема уроку "Чехословаччина і Угорщина в міжвоєнний період". (стор. 140 - 143, 144 - 145).

До 1918 р. Чеські землі та Словаччина входили до складу багатонаціональної Австро-Угорської монархії, в якій панувала династія Габсбургів. Упродовж декількох століть чехи і словаки не мали національної самостійності й перебували під чужоземним гнітом...

Перша світова війна спричинила в Чеських землях і Словаччині активний антивоєнний рух і посилення боротьби проти імперії... Всередині країни посилився саботаж, почастішали страйки, зріс опір австрійським чиновникам.

У перебігу війни серед чеської та словацької буржуазії сформувалося два крила. Певна її частина... орієнтувалася на перемогу німецько-австрійського блоку. Інша частина, на чолі якої стояли Т. Масарик і Е. Бенеш, прагнучи суверенітету й незалежності, орієнтувалася на перемогу країн Антанти. Саме ці патріотичні сили очолили національно-визвольний рух у Чехії та Словаччині. Першим його великим проявом став загальний страйк у січні 1918 р. У Чехії він проходив під гаслами «Право націй на самовизначення!», «Національна та державна самостійність Чехословаччини!»

У липні 1918 р. усі чеські політичні партії створили Національний комітет, пов’язаний з Чехословацькою національною радою в Парижі, що його очолив знаний політичний діяч Томаш Масарик.

28 жовтня 1918 р., коли стало відомо, що австро-угорський уряд погодився прийняти запропоновані президентом Вільсоном умови миру, Національний комітет проголосив створення Чехословацької держави. 30 жовтня Словацька національна рада заявила про відокремлення Словаччини від Угорщини та приєднання її до Чеських земель. 14 листопада 1918 р. Національні збори, що сформувалися через розширення складу Національного комітету, проголосили Чехословаччину республікою та обрали президентом Томаша Масарика. Запитання: Що стало поштовхом для чеського і словацького народів у досягненні незалежності?

Остаточно кордони Чехословаччини було визначено в 1919-1920 рр. Версальським, Сен-Жерменським і Тріанонським мирними договорами. До складу Чехословацької держави увійшли Чехія, Моравія, частина Сілезії, Словаччина і Закарпатська Україна. Територія Чехо-Словаччини становила 140 тис. км2. населення — близько 13,6 млн осіб. Серед них: чехів — майже 7 мли, німців — 3 мли, словаків — 2 мли, угорців — 750 тис., українців — 450 тис., поляків — 100 тис. До складу Чехословаччини в січні 1919 р., всупереч рішенню Народного з’їзду Закарпаття про возз’єднання з радянською Україною, ввійшла Закарпатська Україна. Чехословацький уряд не виконав своїх зобов’язань щодо забезпечення автономії Підкарпатської Русі, тобто Закарпаття, хоча корінне населення тут не відчувало такої сильної національної дискримінації, як у Румунії та Польщі. З усіх новостворених держав Східної Європи Чехословаччина була найбільш демократичною, але це не означало, що відносини між центральним урядом і населенням Закарпаття були безконфліктними. Питання про автономію завжди призводило до зростання напруженості між Прагою та її східними провінціями.

20 лютого 1920 р. Національні збори прийняли Конституцію Чехословацької Республіки, що декларувала основні демократичні свободи. Президент, якого обирали Національні збори терміном на 7 років, наділявся великими повноваженнями, здійснюючи разом з урядом виконавчу владу. Законодавча влада належала законодавчим Національним зборам. Прийняттям конституції завершилося створення Чехословацької Республіки.

Формально всі нації користувались однаковими правами, але включення до конституції положення про «єдину чехословацьку націю» означало, що національна самобутність словаків не бралася до уваги. Суперечності в різноманітних сферах життя між чехами і словаками, то явні, то приховані, мали місце протягом усього існування Чехословацької Республіки та були розв’язані на початку 90-х рр. XX ст. шляхом створення двох самостійних держав — Чехії та Словаччини.

На міжнародній арені Чехословаччина орієнтувалася на Францію, а в 1920-1921 рр. разом із Румунією та Югославією створила Малу Антанту, що виявилася важливою ланкою системи військово-політичних союзів під егідою Франції.

Державний лад Чехословаччини за Конституцією 1920 р.

Угорщина як важлива частина Австро-Угорщини брала активну участь у Першій світовій війні. Але глибока криза, що охопила країну в останній рік війни, призвела... до піднесення антивоєнного руху. Вагому роль у цьому русі відігравав угорський граф М. Карої, який у роки війни створив Партію незалежності. Угорці вимагали негайного укладення сепаратного миру, розриву з Німеччиною, проголошення незалежної Угорщини в її історичних кордонах.

За ініціативою Карої було утворено Національну раду, яка16 листопада 1918 р проголосила Угорщину республікою.

Ситуація в країні погіршилася, коли країни Антанти в березні 1919 р. висунули Угорщині ультиматум, зажадавши передачі майже 2/3 її території сусіднім державам: Румунії, Чехо-Словаччині та майбутній Югославії. Уряд Карої виявився неспроможним дати відсіч цим територіальним зазіханням і пішов у відставку. Новий уряд було запропоновано сформувати соціал-демократам. Проте їх лідери вирішили домовитись про спільні дії з комуністами. Вони уклали угоду та об’єдналися в єдину Соціалістичну партію Угорщини.

На основі цієї угоди в ніч проти 21 березня 1919 р. було сформовано Революційну урядову раду, до якої перейшла вся влада в країні, проголошеній Угорською радянською республікою (УРР). Головою уряду було обрано соціал-демократа Шандора Гарбая. Бела Кун став його заступником і комісаром іноземних справ. Угорські революціонери намагалися створити «збройний союз» із радянською Росією.

Першими кроками уряду стали створення Червоної армії, націоналізація промислових підприємств, банків, транспорт, земельних володінь, що перевищували 57 га введення монопольного права держави на зовнішню торгівлю. Влітку 1919 р. на з’їзді рад було прийнято нову конституцію, за якою вся влада переходила до рад. Політика революційного уряду наразилася на опір заможних верств населення, а спроба створити колективні сільськогосподарські товариства викликала гостре невдоволення селянства. Міське населення аж ніяк не влаштовувала націоналізація дрібних підприємств. Отже, соціальна база нової влади звузилася, її підтримувала незначна меншість населення.

Основну силу опору революційному урядові становила Національна армія, сформована за допомогою країн Антанти адміралом флоту М. Горті з офіцерів та унтер-офіцерів колишньої угорської армії.

У перші тижні існування УРР ситуація в країні різко погіршилася. Південь Угорщини окупувала Франція, румунські війська захопили Трансільванію, північні райони зайняли чехо-словаки. У травні новостворена Червона армія розбила чехо-словацьку армію і вступила на територію Словаччини та Закарпатської України. Внаслідок таких дій виникла Словацька радянська республіка. Проте на вимогу голови Паризької мирної конференції Клемансо угорські війська в червні було виведено зі Словаччини. За це Угорщині пообіцяли евакуювати румунські війська з Трансільванії, але Паризька конференція вирішила передати Трансільванію Румунії, тому війська останньої залишилися там.

Тоді угорська Червона армія 20 липня 1919 р. перейшла в наступ з метою відкинути румунські війська, але успіху не досягла. Румунські війська перейшли в контрнаступ.

Безперервні бойові дії як проти внутрішніх, так і проти зовнішніх ворогів призвели до повного виснаження комуністичного режиму Угорщини. Уряд вступив у переговори з країнами Антанти про припинення війни і 1 серпня 1919 р. пішов у відставку. Проіснувавши 133 дні, комуністична диктатура в Угорщині впала. Запитання: Що було спільного в політиці радянських урядів Угорщини та Росії? Чому Угорська радянська республіка зазнала поразки?

Новий уряд було сформовано з профспілкових і соціал-демократичних лідерів. Він ліквідував революційні трибунали, відновив поліцію й суди. 4 серпня частини румунської армії увійшли до Будапешта й роззброїли Червону армію. Почалися арешти більшовицьких активістів. 16 листопада, після виведення румунських військ, у місто вступила угорська національна армія М. Хорті, єдина на той час реальна, загальнонаціональна сила, здатна підтримувати порядок. Попереду військ на білому коні їхав адмірал М. Хорті, який фактично встановив у країні свою диктатуру.

УЗАГАЛЬНЕННЯ. Таблиця «Особливості політичного та економічного розвитку Польщі, Чехословаччини та Угорщини».

Домашнє завд.Опрацювати конспект і сторінки, вказані в темі уроку. Знайти і опрацювати додаткову інформацію про «Судетську проблему»

10 клас. Громадянська освіта.

Тема "Інтернет" (стор 160).

Будь ласка, за цим посиланням - тема в презентації. Якщо не відкривається, повідомте мені, я опрацюю доступ.

https://docs.google.com/presentation/d/14sZ_R6DmmnBT4Sxegn5SGSZ2JsWFcaMb/edit#slide=id.p1

18. 03. 2020 середа

10 клас. Історія України.

Тема уроку "Західноукраїнські землі в міжвоєнний період". (стор. 181). З͑ясовуємо, чим вирізнялася політика польської адміністрації на українських землях, якою була роль УНДО в суспільно-політичному житті українських земель, що було характерним для українського націоналістичного руху. Особистості: В. Мудрий, Є. Коновалець.

На початку 1920 року у складі Польщі перебували Лемківщина, Полісся, Холмщина, Західна Волинь і Підляшшя, з 1923 року - Східна Галичина з центром у Львові. Західноукраїнські і західнобілоруські землі - так звані східні креси (kres - границя, край), становили майже половину території Польщі (див карту).

Внутрішня політика Польщі була спрямована на поглинення "східних кресів". Самостійно опрацювати ст. 183 - 184 і виписати в зошит заходи з полонізації західноукраїнських земель.

Єдиним у Польщі легальним вищим навчальним закладом з українською мовою навчаннябула Греко-Католицька Львівська богословська академія, створена на базі греко-католицької семінарії з ініціативи митрополита Андрія Шептицького у 1928 році. Без дозволу польського уряду у Львові виникло два заклади вищої освіти: Український університет і Вища політехнічна школа. Студенти отримували дипломи, які визнавали в Німеччині, Чехословаччині, Австрії.

В економічному плані відчувалася занедбаність українських земель. Більшість найманих робітників працювали в сільському господарстві. Підприємства належали польському або іноземному капіталу. На селі відчувався земельний голод.

Роль УНДО в суспільно-політичному житті

Незважаючи на антиукраїнську політику правлячих кіл Польщі, існуючий політичний режим допускав певну політичну діяльність. Використовуючи цю можливість, українці створили політичні партії, покликані захищати їхні інтереси. Так, у Польщі на 1925 р. існувало 12 українських політичних партій, що представляли широкий політичний спектр. Найбільшою й наймогутнішою серед українських політичних партій було Українське народно-демократичне об’єднання (УНДО), яке утворилося в 1925 р. і було ліберальною партією інтелектуальної еліти краю. Лідерами об’єднання були Д. Левицький, В. Мудрий, С. Баран, О. Луцький. УНДО виступало за конституційну демократію та незалежність України. Головним практичним завданням УНДО вважала захист економічних, політичних, національно-культурних прав українців. Під впливом УНДО перебувала значна частина українських фінансових, кооперативних та культурних закладів краю, товариств, у тому числі й найпливовіша газета «Діло», яка, по суті, стала його неофіційним органом. На думку нового лідера УНДО Василя Мудрого, польсько-українське замирення становило необхідну умову для ймовірного перетворення Західної України в державотворчий чинник. БІографія Василя Мудрого - підручник стор. 186. Опрацювати док.1 стор. 186 - 187.

Що було характерним для українського праворадикального (націоналістичного) руху

Організаційне оформлення націоналістичної течії в українському визвольному русі започаткували Січові стрільці - найбоєздатніша формація Армії УНР. У 1920 р. вони утворили Українську військову організацію (УВО). Завданням УВО було розгортання збройної боротьби проти польської окупації. Організацію очолив колишній командир Січових стрільців Євген Коновалець. Див відео

Організація українських націоналістів (ОУН) виникла в лютому 1929 р. у Відні. До її створення були причетні УВО та студентські угруповання. ОУН не була політичною партією парламентського типу. З одного боку, вона виникла як політичний рух із власною ідеологією, яка, втім, ще потребувала розвитку. З іншого боку, вона була суворо законспірованою організацією військового типу. Військова організація постала з УВО. Власне, УВО не одразу розчинилася в ОУН. До середини 1930-х рр. вона зберігала організаційну самостійність, виконуючи роль бойової фракції ОУН.

Націоналісти не переоцінювали можливості індивідуального терору. Вони обстоювали ідею, що шлях до самостійності України прокладуть тільки дії мас, спрямовані на розхитування й знищення окупаційних структур. Водночас Є. Коновалець та його однодумці вважали терор корисним для досягнення поставлених цілей.

Найвідомішою терористичною акцією ОУН стало вбивство у Варшаві в червні 1934 р. польського міністра внутрішніх справ генерала Б. Перацького. Його знищили у відплату за пацифікацію 1930 р. Реакцією влади на цей теракт було створення концентраційного табору в Березі Картузькій.

Упродовж 1935-1936 рр. у Варшаві й Львові відбулися процеси над учасниками замаху на Б. Перацького та членами Крайової екзекутиви1 ОУН на Західній Україні. На лаві підсудних країна побачила молодих революціонерів, переконаних у правоті своєї справи. Серед них привертали увагу С. Бандера, який з січня 1933 р. очолював Крайову екзекутиву ОУН, і організатор замаху на Б. Перацького М. Лебідь. Варшавський і львівський процеси сприяли популяризації ОУН серед української молоді.

Між закордонним Проводом українських націоналістів (ПУН) і Крайовою екзекутивою від початку склалися напружені стосунки. Поширилися чутки, що польські спецслужби отримували інформацію від деяких членів закордонного проводу ОУН. Це не відповідало дійсності, але відчуженість між молодими бойовиками в Західній Україні та старшими за віком функціонерами в еміграції почала стрімко наростати.

У травні 1938 р. радянський агент убив Є. Коновальця. ОУН залишилася без керівництва напередодні вирішальних в історії Європи подій і незабаром розкололася.

Дом. завдання: опрацювати параграф 28, відпов на пит. 1, 4, 5 ст.189

10 клас. Історія України.

Тема "Українські землі у складі Чехословаччини і Румунії". (стор. 190). З͑ясуємо, яким було економічне і політичне становище карпатоукраїнців у складі Чехословаччиниі українських земель у складі Румунії. Особистості: А. Волошин.

На основі рішень Сен-Жерменського мирного договору 1919 р. і Тріанонського мирного договору 1920 р. Закарпатська Україна ввійшла до складу Чехо-Словаччини1 на правах автономії. У демократичній Чехо-Словаччині становище українців було кращим, ніж в інших державах. Держава не здійснювала цілеспрямованої асиміляції населення і навіть уживала певних заходів для економічного розвитку Закарпаття. Однак, попри узяті на себе зобов’язання, реального автономного статусу забезпечено не було, і в назві країни риска зникла. Лише в жовтні 1938 р. було створено перший автономний уряд на чолі з А. Бродієм. Дуже швидко замість нього головою уряду і прем’єр-міністром Карпатської України обрали А. Волошина. Автономія Карпатської України мала важливе політичне значення: закарпатські українці довели, що вони готові до державницького життя, є складовою частиною великої української нації, мріють про об’єднання всіх українських земель. Окрім того, реалізація державницької ідеї у формі автономії в європейській державі була правовим прецедентом, який засвідчував у світі нерозв’язаність українського питання.

Для опрацювання теми пропоную заповнити таблицю "Українські землі у складі Чехословаччини і Румунії"

Питання для порівняння	У складі Чехословаччини	У складі Румунії
Статус у складі держав
Рівень економічного розвитку
Аграрна політика
Український національно-визвольний рух
Становище української церкви
Розвиток української освіти

Проголошення Карпатської України.

Наприкінці вересня 1938 р. у Мюнхені пройшла конференція за участю Німеччини, Італії, Франції та Великої Британії, яка розглянула претензії А. Гітлера до Чехословаччини. Бажаючи «умиротворити» німецького фюрера за всяку ціну, Франція і Велика Британія погодилися на приєднання до Третього райху промислово розвиненої Судетської області, у якій мешкало 3,2 млн німців. Чехословаччина втрачала п’яту частину своєї території та майже чверть населення. Після задоволення німецьких претензій Польща та Угорщина також висунули вимоги про приєднання чехословацьких територій, компактно населених поляками й угорцями. На початку жовтня 1938 р. Польща одержала територію в тисячу квадратних кілометрів із 230 тис. жителів - Цешинську область. Польський уряд спробував анексувати й Закарпатську Україну, однак на заваді став Гітлер.

7 жовтня Словаччина сформувала власний уряд. Скориставшись цим прецедентом, лідери українофілів, русофілів і русинів звернулися до Праги з вимогою негайно надати Підкарпатському краю автономію, як це передбачалося умовами Сен-Жерменського договору. 11 жовтня празький уряд затвердив першу автономну адміністрацію на чолі з русофілом А. Бродієм. У Раді міністрів Підкарпатської Русі були представлені основні політичні партії, що належали до двох блоків - русофільського й українського.

Автономний уряд проіснував лише два тижні. Чеська контррозвідка здобула незаперечні докази того, що Бродій працює на угорські спецслужби (оперативне псевдо - Берталон). 28 жовтня празький уряд призначив прем’єр-міністром Підкарпатської Русі А. Волошина. Переглянути відео про Августина Волошина віи можете, перейшовши за посиланням https://www.youtube.com/watch?v=LAE6-YrriwM

А. Волошин сформував уряд лише з членів УНО (крім представника землеробської партії Е. Бачинського, який був міністром і в попередньому уряді). Керуючись розпорядженням празького уряду про розпуск політичних партій, Волошин розгромив усі окружні комітети й первинні осередки крайкому КПЧ. Комуністи перестали існувати як впливова політична сила, багато з них покинули Закарпаття.

Тим часом Угорщина домагалася від Гітлера санкції на захоплення Підкарпатської Русі. Фюрер її не дав, але погодився на арбітраж разом з Італією щодо передачі Угорщині територій, населених мадярами. 2 листопада відбувся Віденський арбітраж. За його результатами Празький уряд змушений був віддати Угорщині південні райони Словаччини й Підкарпатської Русі з населенням понад мільйон осіб, переважно угорським. Від Підкарпатської Русі відійшли південні райони з населенням 175 тис. осіб, серед них угорці становили тільки 82 тис. Автономна Підкарпатська Русь втратила Ужгород, Мукачеве та Берегове з прилеглими районами.

Уряд Волошина переніс свою резиденцію з Ужгорода до Хуста. Не гаючи часу, українофіли почали будувати державність на урізаній території Карпатської України. У діяльності адміністративних органів, системи освіти й у видавничій справі запроваджувалася українська мова.

Особливу увагу приділяли організації народної оборони - «Карпатській січі». Команди «Карпатської січі» виникли майже в усіх великих населених пунктах. Загальна кількість вишколених січовиків становила до 2 тис. осіб. Однак вони не мали права носити зброю.

12 лютого 1939 р. в Карпатській Україні відбулися вибори до Сойму. В умовах, коли всі інші політичні партії були заборонені, Українське національне об’єднання здобуло 92 % голосів.

На початку березня 1939 р. Гітлер вирішив остаточно ліквідувати Чехо-Словаччину. Чехія приєднувалася до Третього райху, Словаччина одержувала примарну незалежність. 12 березня Гітлер дав свою згоду на окупацію Карпатської України Угорщиною, щоб надійніше прив’язати її до Німеччини в майбутній європейській війні.

Державний розпад Чехо-Словацької Республіки змусив А. Волошина офіційно заявити про те, що з 14 березня Карпатська Україна стає незалежною.

Вже в безвихідній політичній ситуації 15 березня розпочав роботу Сойм Карпатської України. Упродовж трьох годин відбулося шість окремих засідань, на яких було ухвалено низку документів. Підтверджувалося, зокрема, що Карпатська Україна є незалежною державою. А. Волошин був обраний її президентом.

Угорська армія почала просочуватися через кордон невеликими загонами ще в ніч на 14 березня. Безпосередньо на кордоні в цей час уже було зосереджено 12 дивізій. 15 березня вони одночасно перетнули його в усіх напрямках. Через два дні останні захисники Карпатської України залишили її територію або перейшли до партизанської боротьби.

Домашнє завдання: повт теми "Утвердження комуністичного і тоталітарного режиму в Україні. Західноукраїнські землі в міжвоєнний період".

16. 03. 2020 понеділок

10 клас. Громадянська освіта.

Тема уроку "Критичне сприйняття та протидія маніпуляціям мас - медіа" (стор. 154). Опрацювати поняття "Достовірність інформації" - це властивість бути правильно сприйнятою, безсумнівна вірність наведених відомостей, які сприймає людина. Розуміємо, що достовірна інформація обов͐язково має містити посилання на джерело. Питання достовірності інформації регулюєтьсфя правовими нормами, що передбачають можливу відповідальність журналіслів за поширення недостовірних фактів. Опрацьовуємо документи:
стор. 155 рубрика "Мовою документів": аналізуємо статтю закону і узагальнюємо її зміст.
Достовірність інформації багато в чому залежить від джерела її отримання. Які бувають типи джерел? Стор. 155 в таблиці опрацьовуємо джерела інформації. Також джерелом інформації можуть стати люди (свідки події).
Питання для обміркування: до яких джерел належать: інтерв͐ю, стаття у Вікіпедії?
Найбільшу довіру викликають джерела, які є нейтральними, неупередженими, не відстоюють нічиїх інтересів. Щоб протидіяти маніпуляціям та отримувати якісну достовірну інформацію, потрібно навчитись її аналізувати, зокрема відрізняти факти від суджень, оціночних думок. Опрацьовуємо поняття "Факт", "Судження". Для більш чіткого розуміння понять пропоную відео Типи контенту (https://verified.ed-era.com/ua/u1)
Є різні способи подавати повідомлення з використанням оціночних суджень зі словами-маркерами. Перший спосіб — вживання цих слів під час опису подій та процесів, що непомітно впливає на формування в аудиторії конкретних ставлень. Другий спосіб — подання прямих авторських оцінок, які однозначно вказують аудиторії на єдине можливе ставлення до описуваних подій чи ситуацій. Третій спосіб — використання різних схем-пояснень, що пропонують аудиторії певну логіку розуміння явища чи події.
Факт від оціночного судження відрізняє об’єктивність. Оцінка завжди показує чиюсь позицію, емоційне ставлення, певний заклик. Факт не містить оцінок і закликів. Думка в тексті часто з’являється у вигляді коментаря, інтерпретації, вона впливає на сприйняття факту. Думка завжди є суб’єктивною, а факт існує незалежно від нашого бажання або ставлення до нього, він завжди реальний.
Оціночне судження неможливо перевірити. Воно може подаватися в тексті як коментар чи інтерпретація. Перевірка фактів дозволяє отримувати об’єктивну інформацію та вберегти себе від маніпуляцій.
Важливим аспектом, що впливає на об’єктивність і достовірність інформа-
ції, є авторство. Соціологічна група "Рейтинг" провела опитування серед громадян України в грудні 2017 року на предмет, кому українці довіряють більше. За результатами, майже половина респондентів довіряє телебаченню (49 %), рівень довіри до українських інтернет-порталів — 41 %, соцмереж — 37 %, газетам — 33 %, радіо — 29 %, іноземним джерелам даних — 15–17 %, російським медіа — 3–7 %. Про що свідчать результати опитування. Ч и впливає авторство поширюваних матеріалів на рівень довіри до медіа і як саме? Я ким медіа віддали б перевагу ви й чому?
Для оцінки інформації, яку ми отримуємо, необхідно володіти прийомами критичного мислення. Опрацьовуємо поняття "Критичне мислення" — це комплекс усвідомлених дій і навичок, які ми застосовуємо, коли оцінюємо інформацію, достовірна вона чи маніпулятивна. Критичне мислення включає ознайомлення з інформацією, сприйняття інформації з різних джерел, аналіз різних поглядів, вироблення власного погляду й добір переконливої аргументації, ухвалення остаточного самостійного рішення.
Для узагальнення знань виконати тести за посиланням https://verified.ed-era.com/ua/u1
Дом. завдання опрацювати пар.4

Блог Маркової Тетяни Володимирівни, вчителя історії і правознавства

Дистанційне навчання. 10 клас

Шановні учні! На цій сторінці ви отримуєте уроки з історії. Уроки розписані за розкладом, який є у вас в щоденнику. Нижче ви бачите дату, клас, тему і сам урок.

Якщо ви засумуєте, відкривайте підручник і читайте наперед, тому що історія - це завжди цікаво і не складно. Успіхів і до зустрічі!

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Комментариев нет:

Отправить комментарий